Двійник - Тесс Геррітсен
О другій вони під’їхали до будівлі лабораторії судово-медичної експертизи штату Мен в Огасті. Доктор Дальджіт Сінгх зустрів їх на рецепції та провів у приміщення для аутопсії, де на столі на них уже чекали дві коробки кісток.
— Ця справа не була в мене в пріоритеті, — зізнався він, знімаючи з коробок пластикове простирадло. Воно опустилося на металеву стільницю із шурхотом, наче парашутний шовк. — Вони, певно, десятиліттями там лежали, і кілька днів нічого для них не змінять.
— Отримали з НІКЦ результати нового запиту? — запитала Мора.
— Сьогодні вранці. Я роздрукував список імен, лежить там на столі.
— Є знімки зубів?
— Я завантажив те, що вони надіслали, але переглянути ще не мав змоги. Вирішив дочекатися вашого приїзду.
Він відкрив першу картонну коробку, узявся діставати кістки, обережно викладаючи їх на пластик. З’явився череп із заглибиною. Брудний таз, довгі кістки, грудкуваті хребці. Оберемок ребер, котрі клацнули, наче бамбукова «музика вітру». Тільки цей звук порушував тишу в лабораторії Дальджіта, такій же світлій і порожній, як Морині зали для розтинів у Бостоні. Хороші патологоанатоми — перфекціоністи за своєю природою, і він саме демонстрував цей бік свого характеру. Здавалося, що викладаючи кістки в анатомічному порядку, він танцював навколо столу, рухався з майже жіночою грацією.
— Це хто? — запитала Ріццолі.
— Чоловік, — відповів Сінгх. — Довжина стегнової кістки вказує на те, що він мав зріст від п’яти футів десяти дюймів до шести футів. Очевидна тріщина від удару в правій скроневій кістці. Є старий перелом Колліса, зрісся добре. — Він глянув на спантеличену Ріццолі. — Зламаний зап’ясток.
— От для чого ви, лікарі, це робите?
— Що саме?
— Вигадуєте химерні назви. Чому б просто не назвати це зламаним зап’ястком?
Дальджіт усміхнувся.
— Не на всі запитання є прості відповіді, детективе Ріццолі.
Джейн глянула на кістки.
— Що ще нам про нього відомо?
— Ознак остеопорозних чи артрозних змін хребта немає. Це був дорослий молодий чоловік, європеоїд. Над ним попрацював стоматолог: є срібні амальгамні пломби в шостому й сьомому зубах зліва.
Ріццолі показала на провалену скроню.
— Це причина смерті?
— Удар безсумнівно був смертельний. — Сінгх розвернувся до другої коробки. — Перейдемо до жінки. Її знайшли на двадцять ярдів далі.
Він розклав пластикове простирадло й на другому столі. Разом із Морою вони взялися викладати другий набір кісток в анатомічному порядку — наче двоє метушливих офіціантів накривали до вечері. Кістки стукотіли об стіл. Тазова кістка, вкрита тонким шаром ґрунту. Ще один череп — дрібніший, надбровні дуги тонші за чоловічі. Кістки ніг, кістки рук, грудна кістка. Оберемок ребер і два паперових пакети із кістками зап’ястків та передплесен.
— Ось наша невідома, — мовив Дальджіт, оглядаючи завершену роботу. — Причину смерті назвати не можу, нема за що зачепитися. Схоже, що жінка була молода, також європеоїд. Від двадцяти до тридцяти п’яти років. Зріст — близько п’яти футів трьох дюймів, старих переломів немає. Зуби в хорошому стані. Є щербинка на іклі та золота коронка на п’ятірці зверху праворуч.
Мора подивилася на негатоскоп із двома знімками.
— Це їхні стоматологічні знімки?
— Ліворуч — чоловік, праворуч — жінка. — Дальджіт підійшов до раковини, змив бруд з рук та висмикнув із тримача паперового рушника. — Отже, ось вони, наші невідомі.
Ріццолі взяла роздруківку зі списком імен, які Дальджіту зранку надіслали з НІКЦ.
— Господи. Тут десятки імен. Стільки людей зникло.
— І це тільки в Новій Англії, європеоїди від двадцяти до сорока п’яти років.
— Усі дані за п’ятдесяті та шістдесяті роки.
— Цей проміжок часу вказала Мора. — Дальджіт підійшов до свого ноутбука. — Подивимося на рентгени, які вони надіслали.
Він відкрив файл, отриманий з НІКЦ. З’явився ряд іконок, кожна підписана номером справи. Клікнув на першу з них, екран заповнив рентгенівський знімок зубів — крива лінія, схожа на розвалені білі кістки доміно.
— Цей точно не наш, — сказав він. — Погляньте на ці зуби! Кошмар ортодонта.
— Або ж золота жила, — завважила Ріццолі.
Доктор Сінгх закрив зображення, клікнув далі. Ще один рентген, цього разу з великою щілиною між передніми зубами.
— Цей навряд чи, — мовив він.
Мора перевела погляд назад, до столу, до кісток безіменної жінки. Подивилася на череп із витонченими лініями лоба та вилиць. Обличчя ніжних пропорцій.
— О, привіт, — почула вона голос Дальджіта. — Гадаю, ці зуби я впізнаю.
Вона розвернулася до екрана. Побачила знімок нижніх молярів[18] і яскраві плями пломб.
Дальджіт підвівся, підійшов до столу з чоловічим кістяком. Узяв щелепу й приніс до комп’ютера порівняти.
— Амальгамні пломби в шостому і сьомому зубах зліва. Так. Так, це він…
— Як підписаний знімок? — запитала детектив.
— Роберт Седлер.
— Седлер… Седлер… — Ріццолі гортала роздруківку. — Так, знайшла. Седлер, Роберт. Чоловік, європеоїд, двадцять дев’ять років. П’ять футів одинадцять дюймів, шатен, очі карі.
Вона глянула на Дальджіта, той кивнув.
— Підходить під наші рештки.
Ріццолі читала далі.
— Він був будівельним підрядником. Востаннє його бачили в рідному містечку — Кеннебанкпорт, штат Мен. Третього лютого 1960 року його оголосили зниклим, разом із… — Вона завагалася. Розвернулася до столу, на якому були викладені жіночі кістки. — Разом із дружиною.
— Як її звали? — запитала Мора.
— Карен. Карен Седлер. Маю номер справи.
— Давайте сюди, — сказав Дальджіт, розвертаючись до комп’ютера. — Подивимося, чи тут її знімок.
Мора стояла поряд з ним і дивилася через його плече, поки він шукав потрібну іконку. На екрані з’явилося зображення — коли цей рентген було зроблено, Карен Седлер була ще жива. Сиділа в кріслі у свого дантиста, можливо, переживала через карієс і свердління, яке неодмінно мусило йти за ним. Тоді, стискаючи картонку, яка утримувала на місці непроявлену плівку, вона не могла собі уявити, що знімок, зроблений того дня лікарем, через багато років сяятиме на екрані комп’ютера патологоанатома.
Мора побачила ряд молярів та яскравий металевий блиск коронки. Перейшла до негатоскопа, на якому Дальджіт повісив знімок зубів невідомої жінки. Тихо сказала:
— Це вона. Це кістки Карен Седлер.
— Отже, ми впізнали обох, — сказав доктор Сінгх. — І чоловіка, й дружину.
