Двійник - Тесс Геррітсен

Жінка глибоко вдихнула, очі наповнилися сльозами. Вона хотіла жити. Вона могла що завгодно зробити, аби тільки вижити, але не знала, як вибратися з цього ящика. Годинами вона думала про це. Гупала об стіни, знову й знову била в стелю. Думала про те, щоб розібрати ліхтарика, може, зробити з його частин… що?

Бомбу.

Вона майже чула, як Двейн сміється з неї, перекривлює її. Так, Метті, ти справжній Мак-Гайвер[17].

«Ну і що мені робити?

Хробачки…»

Звиваючись, вони заповзли назад до її думок. До її майбутнього, прослизаючи під шкіру, поглинаючи її плоть. Вони чекали в землі за стінками цього ящика. Чекали, коли вона помре. А тоді вони заповзуть усередину й бенкетуватимуть.

Метті перевернулася на бік і затремтіла.

«Має бути якийсь вихід».

20

Йошима стояв над тілом, тримаючи шприц із голкою номер шістнадцять затягнутою в рукавичку рукою. На столі лежала молода жінка, така сухорлява, що живіт мішкуватим наметом провисав над кістками тазу. Йошима натягнув шкіру в її паху та ввів голку в стегнову вену, відтягнув поршень, і шприц почала заповнювати темна, майже чорна кров.

Він не підняв погляду, коли Мора ввійшла до кімнати, зосередився на роботі. Вона мовчки дивилася, як він дістає голку, переносить кров у скляні пробірки, працює спокійно й ефективно, як людина, що мала справу з незліченними пробами крові незліченних тіл. «Якщо я — Королева Покійників, то Йошима — беззаперечний Король. Він роздягає їх, зважує, знаходить вени в пахах і шиях, розкладає органи в банки з формаліном. А коли розтин завершено, коли я закінчую з різаниною, це він бере нитку й голку та зшиває їхню посічену плоть докупи».

Йошима обламав голку, опустив використаний шприц у контейнер для небезпечних відходів. Тоді спинився, дивлячись на жінку, в якої щойно взяв кров.

— Її привезли зранку, — сказав він. — Хлопець знайшов тіло на канапі, коли прокинувся.

Мора побачила сліди від голок на передпліччях трупа.

— Змарноване життя.

— Це завжди так.

— Хто нею займався?

— Доктор Костас. Доктор Брістол сьогодні в суді.

Йошима підкотив до столу тацю й почав розкладати інструменти. Постала незручна тиша, у якій клацання металу видавалося до болючого голосним. Спілкувалися вони завжди по-діловому, проте сьогодні він наче уникав її погляду, не наважуючись і глянути в її бік, хоч словом згадати те, що сталося вчора на стоянці. Однак проблема від цього не зникала, вона висіла між ними, й ігнорувати її було неможливо.

— Я так розумію, учора вам додому телефонувала детектив Ріццолі, — почала Мора.

Її асистент завмер, поклавши руки на тацю і стоячи до неї боком.

— Йошимо, — мовила вона. — Мені прикро, якщо вона якось натякнула…

— Докторе Айлс, ви знаєте, скільки я вже працюю в лабораторії судово-медичної експертизи? — перервав її він.

— Знаю, що ви тут довше за будь-кого з нас.

— Вісімнадцять років. Доктор Тірні найняв мене одразу після служби в армії. Я служив у похоронному загоні. Знаєте, то було важко — працювати над стількома юнаками. Переважно — нещасні випадки чи самогубства, але то справа звична. Молоді люди ризикують, втручаються у бійки, надто швидко водять автомобілі. Або від них ідуть дружини, вони хапаються за зброю і вкорочують собі віку. Я думав, що можу хоч щось для них зробити, можу ставитися до них із повагою, гідною солдатів. Бо ж серед них були зовсім пацани, ледве борода почала рости. Їхня молодість дуже засмучувала, але я навчився з цим миритися, так само, як мирюся тут, бо це моя робота. Не пам’ятаю, коли я останнього разу брав лікарняний. — Він помовчав. — Але сьогодні я вже думав не прийти.

— Чому?

Йошима розвернувся, подивився на неї.

— Знаєте, як це — після вісімнадцяти років роботи тут раптом відчути себе підозрюваним?

— Мені прикро, що вона викликала у вас такі відчуття. Знаю, вона буває грубою…

— Ні, насправді вона була дуже ввічливою, дуже приязною. Сама природа її запитань змусила мене зрозуміти, що відбувається. «Як вам працюється з доктором Айлс? Чи ви знаходите спільну мову?» — Чоловік розреготався. — Чого б вона мене про це питала?

— Ріццолі робила свою роботу, от і все. Вона вас не звинувачувала.

— Але було схоже саме на це. — Йошима підійшов до столу й почав розставляти банки з формаліном для зразків тканин. — Ми майже два роки працюємо разом, докторе Айлс.

— Так.

— Ви жодного разу, наскільки мені відомо, не були розчаровані моєю роботою.

— Ніколи. Я б не хотіла працювати ні з ким, окрім вас.

Він розвернувся до Мори. У цьому різкому флуоресцентному світлі вона помітила, скільки ж сивини у його чорному волоссі. Колись вона думала, що йому років тридцять. Гладеньке обличчя й струнке тіло до певної міри позбавляли його ознак віку. Тепер, дивлячись на похмурі зморшки навколо його очей, вона збагнула, що цей чоловік наближається до зрілості. «Як і я сама».

— Не було жодного випадку, — сказала вона, — жодної миті, коли б мені спало на думку, що ви могли…

— Але ж тепер доводиться про це думати, чи не так? Детектив Ріццолі завела про це мову, і ви мусите зважати на ймовірність того, що це я подряпав ваше авто. Що це я вас переслідую.

— Ні, Йошимо. Не мушу. Я відмовляюся.

Він утримав її погляд.

— Тоді ви нечесна або з собою, або зі мною. Бо це мало б спадати вам на думку. А поки між нами є принаймні найменша дрібка недовіри, вам буде зі мною незатишно. Я відчуваю це, і ви також.

Асистент зняв рукавички, розвернувся й почав підписувати ярлики на банках іменем покійниці. Мора бачила, як напружилися його плечі, як заклякли м’язи шиї.

— Ми це переживемо, — сказала вона.

— Можливо.

— Не можливо, а точно. Нам ще разом працювати.

— Що ж, це вам вирішувати.

Мора подивилася на нього, думаючи, як повернути ті теплі стосунки, які були між ними раніше. «Може, зрештою, вони не були аж такі теплі,