Танці утрьох - Олександр Медведєв

Серед юристів побутує така баєчка. Двоє домовилися вкрасти скло з чужої машини. Один акуратно вийняв скло і поклав поруч з машиною. Інший підійшов і забрав. Скло продали на чорному ринку, гроші поділили. Але найцікавіше в цій історії те, що дії першого кваліфікуються як дрібне хуліганство, а дії другого не можна визначити навіть як адмінпорушення, оскільки скло він просто знайшов. Воно лежало на землі, він підняв і відніс, куди йому заманулося.

Отже, злочинці теж дотримуються «поділу праці». А чи не могли Наталя і Гретинський, двоє молодих і красивих людей, вирішити, що Марина уже натішилася життям сповна і може поділитися нажитим добром з ними? З цією метою Наталя убиває Рубіну і тікає. Гретинський ще якийсь час перебуває у квартирі, а потім теж дає драла; і хтось третій (найвірогідніше тип, що передавав Гретинському записку) дзвонить у чергову частину. Що було далі — відомо. Не зрозуміло тільки одне — навіщо Гретинський одразу погодився підписати зізнання.

— Якщо Наталя, на вашу думку, не може бути вбивцею, то й не треба, — спокійно мовив я.

Гретинський глянув на мене як на останнього тугодума.

— Анумо поясніть мені, Михайле, ось таке… Можливо, моє питання видасться вам надто інтимним, але ви говорили, що кохалися з Мариною перед тим, як поїхали на базар. Однак ніяких слідів сперми ніде не виявлено. Ви могли б як-небудь прокоментувати цей факт?

Гретинський зовсім не збентентежився.

— Річ у тому, — довірливо мовив він, — що ми з Мариною віддаємо перевагу оральним контактам. Принаймні, зранку.

— Тепер ще одне дуже важливе питання; чий труп ви бачили у своїй квартирі шостого травня?

— Як чий? — Гретинський отетеріло глипнув на мене. — Своєї дружини.

— Ви в цьому повністю впевнені?

— На жаль, так.

— Але ж вона лежала обличчям до підлоги, було багато крові, ви, ясна річ, були шоковані і напевне не стали її перевертати і з’ясовувати. Марина це чи хтось інший.

— Ні, звичайно, ні, навіть не поцілував на прощання. А треба було. — В очах Осетинського відбився смуток.

— Але у вас немає незаперечних доказів того, що це дійсно була Марина.

— Виходить, що нема. А в чому річ, дозвольте довідатися?

— Та це я так. Ми, слідчі, знаєте, ставимо іноді такі питання, які нормальній людині можуть видатися дивними.

Гретинський, здається, був задоволений такою відповіддю.

— А тепер скажіть, будь ласка, Михайле, чи не знаєте ви цього чоловіка? — я простягнув Гретинському портрет, складений фотографічним способом.

Той узяв білий з ледь помітним синім відливом аркуш високоякісного фінського паперу і розглядав його надзвичайно довго: крутив на всі боки, морщив чоло, тер скроні.

— Ні, — нарешті видихнув він і прикро розчарував мене. — Цієї людини я не знаю.

— На нема і суду нема, — сказав я, відбираючи в нього фоторобота. — Але маю вам сказати, що це саме він, напевно, і передав вам послання.

— Он воно що… Дайте я ще разок гляну, раптом доведеться зустрітися.

— Ви ж як побачите його випадково на вулиці, не здумайте хапати і кричати «міліція, міліція!» — попередив я.

— Не пацан, — насупився Гретинський. — Знаю, як треба поводитися з бандитами.

— Добре, тоді пригадайте, будь-ласка, чи не було напередодні смерті Марини якихось дивних дзвінків? Відвідувачів? Розмов?

— Таке я б обов’язково запам’ятав і розповів би вам про це. Наше з Мариною життя протікало в певному ритмі, — («ритмі джазу», — подумав я), — і її смерть, точніше, убивство, стало для мене обірваним акордом.

— А серед ваших знайомих чоловіків — друзів і співробітників є хтось, хто носить взуття сорок першого розміру?

Гретинський здивовано гмикнув.

— Може, і є. Але я на такі речі не звертаю уваги.

Гретинський почав мене діставати. Мене бісило те, що він нічого не знає, про що його не спитай. Так чи інакше, відпустити його доведеться. Та це, мабуть, навіть вигідно. У нього, напевно, є якийсь план дій, інакше б він так не просився на волю. Його треба відпустити, але не спускати з нього очей. Гадаю, він виведе мене на Наталю. Знаючи потенційні можливості нашого техвідділу, я прикинув необхідний час і сказав:

— Спасибі за співробітництво, Михайле. У мене нема до вас більше питань…

— Стоп, — раптово подав голос Пельш, про якого я вже забув. — Прошу вибачення, товаришу капітане, для слідства потрібно з’ясувати ще деякі питання. Ви дозволите?

— Авжеж, лейтенанте, — сказав я і відкинувся на спинку стільця, усім своїм виглядом дорікаючи Пельшу за порушення субординації.

— Скажіть, Михайле, вам знайомий цей пристрій? — запитав Пельш, відхилившись убік від екрана, і таким чином зробив натяк на те, що йдеться про комп’ютер.

— Конкретно з цим — ні, — м’яко усміхнувся Гретинський. — Але загалом, звичайно, знайомий. У нас удома був один подібний екземпляр.

— Та у вас просто чудо техніки, — защебетав Пельш. — Пека-шість, я тільки у вас і бачив. Дорогий, мабуть?

— Щось біля двох з половиною, — гордо відповів Михайло.

Я був радий, що зайняті