Випробування невинуватістю - Агата Крісті

Аґата Крісті

Випробування невинуватістю

Аґату Крісті в усьому світі знають як королеву детективу. Близько мільярда примірників її творів продано англійською мовою, іще один мільярд – у перекладі ста іноземними мовами. Вона – найпопулярніший автор усіх часів. За кількістю перевидань її книги поступаються лише Біблії та творам Шекспіра. Її перу належать вісімдесят детективних романів і збірок оповідань, дев’ятнадцять п’єс і шість романів, написаних під псевдонімом Мері Вестмейкот.

Перший роман Аґати Крісті – «Таємнича пригода в Стайлзі» – написано наприкінці Першої світової війни, у якій письменниця брала участь у складі волонтерського медичного загону. У цьому романі вона створила образ Еркюля Пуаро – маленького бельгійського детектива, якому судилося стати найзнаменитішим героєм літератури детективного жанру після Шерлока Голмса. Цей роман було опубліковано у видавництві «Бодлі-Гед» 1920 року.

Після цього Аґата Крісті щороку випускала по книжці, а 1926 року – шедевр «Убивство Роджера Екройда». То була її перша книга у видавництві «Колінз», що започаткувала їхню плідну й ефективну співпрацю, яка тривала п’ятдесят років і породила сімдесят книг. «Убивство Роджера Екройда» – це також перша книга Аґати Крісті, яку було інсценовано – під назвою «Алібі» – й успішно поставлено на сцені одного з лондонських театрів Вест-Енду. «Пастка на мишей» – найславетніша п’єса письменниці – була вперше поставлена 1952 р. і не сходить зі сцени протягом найтривалішого в історії театральних вистав часу.

У 1971 р. Аґата Крісті отримала титул Дами Британської Імперії. Померла 1976 р., і кілька її творів вийшли друком посмертно. Найуспішніший бестселер письменниці – «Сонне вбивство» – з’явився друком дещо згодом, того ж таки року, після чого вийшли її автобіографія та збірка оповідань «Останні справи міс Марпл», «Пригода в затоці Поленза» й «Доки триває світло». У 1998 р. «Чорна кава» стала першою з п’єс Аґати Крісті, на сюжеті якої інший автор, Чарлз Осборн, вибудував свій роман.

* * *

Біллі Коллінзу з любов’ю і вдячністю

* * *

Якщо виправдуватимусь, мої уста мене осудять.

…То я тремчу перед усіма муками моїми, бо знаю, що не визнаєш мене безвинним.

Книга Йова, 9 [1]

Розділ перший

І

Коли він дійшов до переправи, уже запали сутінки.

Хоч міг прийти сюди набагато раніше, зволікав.

Спочатку пообідав із друзями в Редкі – легка, буденна розмова, плітки про спільних друзів, що означало: усередині він скулювався від того, що збирається вчинити. Друзі запропонували залишитися на чай, і він не відмовив. Однак зрештою довелося визнати, що він більше не може відкладати це питання.

Замовлена машина прибула. Він попрощався й проїхав сім миль прибережним шосе з інтенсивним рухом, а потім звернув на лісову просіку, що виходила до невеликого кам’янистого річкового молу.

Водій енергійно зателенькав великим дзвоном, щоб викликати пором із протилежного берега.

– Я вам більше не потрібен, сер?

– Ні, – сказав Артур Калґарі. – Я розпорядився, щоб за годину на іншому березі мене зустрів автомобіль і відвіз до Драймута.

Водій отримав свою плату та чайові. Вглядаючись у темінь річки, повідомив:

– Пором наближається, сер.

Тихо побажавши на добраніч, він розвернув машину та зник за пагорбом. Артур Калґарі залишився стояти на краю пірсу на самоті зі своїми думками та побоюванням того, що на нього чекає. «Яка дика місцина, – думалось йому. – Можна уявити, що ти біля шотландського бозна-куди закинутого озера». Одначе всього за кілька миль звідси – у Редкі – були готелі, крамниці, коктейль-бари та юрби людей. Він замислився (і не вперше) над дивовижними контрастами англійського ландшафту.

Почувся тихий сплеск весел – до невеликого причалу пристав пором. Артур Калґарі зійшов у човен пологою сходнею, яку притримував багром поромник – такий старезний чолов’яга, що в Калґарі виникло дивне враження, наче той із човном належали одне одному, були єдиним цілим.

Коли вони відпливали, із моря повіяв холодний вітерець.

– Холодний сьогодні вечір, – сказав перевізник.

Калґарі відповів щось підхоже. А тоді погодився, що таки прохолодніше, ніж напередодні.

Помітив – чи вирішив, що помітив – приховане зацікавлення в очах поромника. Тут він був чужинцем. Чужинцем після закриття туристичного сезону. Ба більше, прибув у незвичайний час – надто пізно для чаю в кафе біля молу. Не мав багажу, отож не планував залишитися. (Чому він дістався сюди о такій пізній годині? – замислився Калґарі. – Може, насправді, підсвідомо відтягував цю мить. Відтягував до останнього те, що повинен зробити?) Перетнути Рубікон – це річка… річка… Його думки повернулися до іншої річки – Темзи.

Він подивився на воду невидющими очима (то було тільки вчора?), а потім знову глянув на чоловіка за столом навпроти нього. У тих вдумливих очах було щось, чого не міг зрозуміти. Потайливість, щось, про що думалося, та що не викривалося…

– Вочевидь, – осягнув він, – вони навчилися ніколи не виказувати свої думки.

Уся ця історія, як добре помізкувати, і справді жахлива. Він мусив зробити те, що мало бути зробленим, а потім забути це!

Згадавши вчорашню розмову, він спохмурнів. Гарний, тихий, байдужий голос мовив:

– Докторе Калґарі, ви абсолютно певні того, що хочете зробити?

Схвильовано на те відповів:

– Що ще я можу зробити? Гадаю, ви й самі це розумієте? Ви ж згодні зі мною? Я не можу від цього втікати.

Одначе він не зрозумів відчуженого виразу сірих очей, та й відповідь його трохи збентежила.

– Треба уважно вивчити питання, розглянути всі аспекти.

– Із точки зору справедливості можливий тільки один аспект.

Він говорив пристрасно, подумки визнаючи це ницою спробою «не дати ходу» справі.

– У певному сенсі я згоден. Але тут дещо більше. Більше за, скажімо, справедливість.

– Я не згоден. Треба подумати про родину.

Співрозмовник швидко підтакнув:

– Безумовно, так. Саме так. Про них я і говорив.

Калґарі це здавалося нісенітницею! Бо коли думаєш про них…

Тоді інший чоловік тим самим приємним голосом підсумував:

– Усе цілком залежить від вас, докторе Калґарі.

– Що ж, робіть, як вважаєте правильним.

Човен пристав до берега. Рубікон перейдено.

Із м’яким акцентом, властивим західним графствам, озвався поромник:

– Чотири пенси, сер. Чи ви