Танці утрьох - Олександр Медведєв

Уранці Кононов виявив, що нема хліба, молоко прокисло, а варення вже давно з’їли. Коли і хто, він не міг згадати. У холодильнику було лише два яйця, з яких він посмажив яєчню і стоїчно з’їв її без нічого, щоправда, запив уже тричі завареним чаєм.

11 травня, 9.40

— Володимире Михайловичу?

Прапорщик Котов здригнувся, побачивши перед собою Кононова, якого не знав в обличчя.

Кононов зайшов у кімнату, де чаювали чергові СІ30, коли закінчилася перша зміна і, відповідно, чергування Котова. Запримітивши в очах прапорщика здивування, Кононов представився.

Обличчя Котова пересмикнув страх — він, напевно, пошкодував, що розповів слідчому про записку Гретинському.

— Не хвилюйтеся, Володимире Михайловичу, намагався заспокоїти його Кононов. — Ви правильно вчинили — і коли відмовилися передати записку, і коли подзвонили мені. Я ціную вашу чесність і прошу вас ще про одну послугу.

Котов полегшено зітхнув.

— Охоче… охоче… — сказав він тихо, майже нерозбірливо.

— Річ у тому, що я б хотів попросити вас допомогти мені скласти фоторобот людини, яка просила передати записку. Обіцяю вам, що про всю цю історію не довідається жодна собака.

Котов усміхнувся.

— Я завжди готовий допомогти розслідуванню справи, — запевнив Кононова Котов.

— Ви зараз вільні? — запитав Кононов таким тоном, що не терпить заперечень.

— Вільний, звичайно, — приречено сказав Котов, защібаючи сумку.

Через якийсь час Кононов і прапорщик Котов пройшли через прохідну Управління.

— Це мій кабінет, — Кононов грав роль привітного господаря.

Пельш, як звичайно, сидів за комп’ютером з розумним виглядом, але з його обличчя Кононов побачив, що подумки той серед своїх віртуальних героїв.

— Це Ігор Пельш, мій напарник. Він допомагатиме нам складати фоторобот, — представив Кононов Пельша, який сприйняв повідомлення, свого напарника без будь-якого ентузіазму.

— Прапорщик Котов, — представився Володимир Михайлович.

— Ви можете починати без мене, я поки зварю каву, — діловито сказав Кононов.

— Сідайте, — роздратовано мовив Пельш, якому завжди діставалася найважча робота.

Котов боязко сів на стілець. Кононов уключив кип’ятильник, а Пельш запустив неймовірно складну і дорогу програму, подаровану Управлінню ситими нью-йоркськими колегами. Спасибі Булавіну.

Машина довго пищала, вінчестер видавав незрозумілі звуки, Пельш лаявся. Пройшло чимало часу, поки він нарешті сказав:

— Готово!

Кононов розлив каву по пластикових склянках і приєднався до Пельша й Котова.

Пельш пропонував на вибір Котову обриси обличчя. Анфас, профіль, півоберт. Котов, переглянувши близько тридцяти варіантів, непевно мовив:

— Здається, цей? Або наступний?

Пельша дратували тугодуми, до числа яких, безсумнівно, він зарахував і прапорщика Котова.

Після перегляду варіантів облич приступили до зачісок. Котов довго вагався між звичайним «їжачком» і дуже коротким.

— Та що ви мені зачіска, зачіска! — плаксиво мовив Котов. — Не було в нього ніякої зачіски, просто стрижене волосся.

Мабуть, слово «зачіска» асоціювалося у Котова з волоссям його дружини або Валерія Леонтьєва. У них, на його думку, безперечно, зачіска, а от у хлопця, що пропонував йому передати записку Гретинському, зачіски не було.

З носами розібралися швидко. Не чекаючи, поки Пельш покаже всі можливі варіанти, Котов вигукнув:

— Ніс у нього, як картопля. Це я добре пам’ятаю. От і знайди мені картоплю!

Пельш покірно почав шукати потрібне зображення.

— Це?

— Схоже, — кивнув головою прапорщик, набундючившись так, ніби він був щонайменше начальником ГРУ, який зайнятий дешифруванням важливого повідомлення резидентури.

Щодо очей, то вони вважаються найскладнішим елементом фоторобота. Кононов сподівався, що на очі їм доведеться витратити хвилин двадцять. Але, на його подив, Котов досить упевнено тицьнув уже на п’ятий запропонований йому зразок. Причому дуже впевнено.

— Оці! Вони! Точно, як у мого начальника з Новосибірська. Я його добре пам’ятаю, — з гордістю відрапортував Котов.

А от з ротом довелося добряче намучитися. Закон збереження спрацював і тут — час, зекономлений на очах, увесь до хвилини, був витрачений на те, щоб Котов визначився з формою рота.

— Здається цей? — досить невпевнено сказав Володимир Михайлович, що зупинив свій вибір на безкровних тонких губах. Такі бувають у кар’єристів, аліментників і дрібних шахраїв.

Коли фоторобот був готовий, Кононов уважно його оглянув. Нікого з подібними рисами обличчя він згадати не міг.

— А особливих прикмет не помітили? — поцікавився Кононов.

— Особливих? — Котов поморщився так, ніби його попросили повідомити результат футбольного матчу «Дніпро» — «Карпати», що відбувся п’ять років тому.

— Ну шрамів, родимок, татуювань?

— А-а! — зрадів Котов. — У нього в лівому вусі стирчало кілечко. Срібне.

— А на зап’ясті було татуювання. Сонце і букви якісь, — винувато сказав Котов.

— А що