Танці утрьох - Олександр Медведєв

звичайнісінький адвокат, справжній борець за справедливість? А він її, між іншим, називає Наталі. А вона йому каже Вітольде. А Наталя, як ми знаємо зі щоденника, особа досить вільних поглядів, яка в особистому житті притримується лише власних критеріїв. Її, між іншим, не було на похороні. Щоправда, вона твердить, що була, але я її чомусь не помітив. Про що це свідчить? Загалом ні-про що. Однак вона може бути вбивцею. Незважаючи на те, що дівчина дуже норовлива, вона надзвичайно витончена і чутлива. Сумнівно, щоб вона належала до розряду людей, здатних приходити на похорон своїх власних жертв. Хоча, хто його зна.

Безліч сумнівів і неясностей дратували мене найбільше в роботі. Заходячи в Управління, я міг із упевненістю констатувати лише одне: не знаю нічого. Навіть імені тієї людини, яка подзвонила у чергову частину і повідомила про вбивство. Може, це сама Марина скористалася послугами загадкового коваля, перекувала голос і сповістила про власну смерть?

* * *

10 травня, 16.00

Затримавшись у вестибулі, я повернув ліворуч. Там були сходи, що вели у напівпідвал, де працювали наші експерти.

У величезній кімнаті, заставленій столами, стелажами, фотоустаткуванням, спектрографами, автоклавами, словом, казна-чим, неприємно пахло хлором і аміаком.

Аваладзе, згорбившись над мікроскопом, вивчав якийсь яскравий папірець. Підійшовши ближче, я упізнав етикетку з-під «Смирнова».

— Ярлички пішли в хід, — сказав я йому замість вітання. — А пам’ятаєш, як я приволік тобі мішок підроблених швейцарських грошиків, забув як їх називають?

— Франки, — жваво відгукнувся Аваладзе, відриваючись від мікроскопа. — Швейцарські франки.

— Вони, — погодився я. — Ну а що там у нас з волоссям, спермою і різною подібною гидотою?

— Вистачає поки, — самовдоволено повідомив Аваладзе.

— Ти мені ці жарти облиш. У мене тут… — я хотів сказати «буйство парфумів», але страх перед надприродніми силами, що раптово прокинувся у глибині моєї свідомості, змусив мене зробити менш поетичний зворот, — …тут у мене, розумієш, казна-що робиться, а ти мені результати не подаєш уже третій день.

— Та ж свята, — розвів руками Аваладзе. Класичний грузинський акцент учувався в його тембрі тільки тоді, коли він сердився, хвилювався чи залицявся до симпатичної дівчини. А зазвичай майже не спотворював звуків. Зараз же акцент у нього пропав геть-чисто. Це свідчило про те, що він почувається винним переді мною. Цікаво, з якої причини.

— Свята, кажеш? Мабуть, учора знову із Шеметом на брудершафт пили?

Аваладзе потупився.

— Та ні, вчора ми випили менше, ніж звичайно. У тому-то й річ, Володю, — він подивився на мене очима, в яких застигла незбагненна невимовна туга, — випили недостатньо. А в мене тут спирт був, щоб оптичні вісі протирати. Заначка. Розумієш. Але було дуже темно.

Передчуваючи біду, я весь напружився, але слухав не перебиваючи.

— Я повернувся незграбно і зачепив щось. Увімкнув світло і…

Аваладзе мовчав, дивлячись на мене очима битого пса.

— Не тягни, говори, що сталося, — пробурчав я.

— Та майже нічого…

— А точніше?

— Розбилась пляшка з хімічним реактивом — он пляма на підлозі, бачиш.

Бачу, — відповів я дружелюбним тоном.

— Так-от, аркуші з відбитками твоєї підопічної сильно постраждали.

— Рубіної?

— Її самої.

Я так і думав. Я так і знав. Ідучи до нього, я просто в цьому не сумнівався. Звичайно, звичайно ж — відбитки Рубіної. Напевно, якби переді мною стояла проблема ідентифікації особистості не Рубіної, а, скажімо, Осетинського, і примара Осетинського сновигала би по Управлінню, то подібна доля спіткала б відбитки пальців Осетинського. Речі підступніші за людей, тільки ми боїмося собі в цьому зізнатися.

— А скажи — які відбитки? З тіла убитої чи з предметів із квартири?

— Та у квартирі, я тобі вже казав, відбитків було дуже багато, і я з ними ще не встиг розібратися. Там були «пальці» Осетинського, це точно, а крім них ще інші, що належали двом, а, може, й більше, ніж двом особам. Постраждали саме відбитки з тіла.

Сказане Аваладзе означало, що я не міг скористатися надійним методом визначення особистості вбитої за відбитками пальців.

— А волосся хоч залишилося? — безнадійно запитав я.

— Волосся залишилося. Але розумієш, Володю, з нашим устаткуванням точно визначити, чиє воно, — на слові «точно» Аваладзе зробив наголос, — Рубіної чи ні, ми не можемо. Лише приблизно.

І що я міг сказати йому? Посварити його за недбалість?

— Тобто ми тепер узагалі нічого ні про що не знаємо?

— Чому ж — не знаємо? Дещо ми все-таки знаємо, — сказав Аваладзе і трохи пожвавішав.

— То чого ти мовчиш? З цього й починав би.

— Та я вирішив за принципом від гіршого до кращого. Так веселіше. Ми знаємо, що в квартирі того дня був ще хтось. Крім Рубіної, Осетинського і вас із сержантом.

— Он як?

— Так.

— І як же ти це визначив?

— Розумієш,