Танці утрьох - Олександр Медведєв

Аваладзе жестом чарівника витяг, як мені здалося, прямо з повітря, великого, трохи обгорілого сірника.

— Ну просто незрівнянна річ! — злобно вигукнув я. — Яка розкіш. Може, позичиш замість запонки?

— Чого сичиш, як змія, — розсердився Аваладзе.

— Ну добре, — знітився я. — Пояснюй.

— Річ у тому, — спокійно, ніби нічого не сталося, продовжував Аваладзе, — що сірник цей, по-перше, імпортний і рідкісний, адже на Заході випускають переважно картонне фуфло, а ось такі грубі дерев’яні давно вважаються раритетом. По-друге, це єдиний сірник на всю квартиру. Розумієш, недокурків піввідра, а сірник один. І той обвуглений.

— Це вже щось, — погодився я.

10 травня, 16.26

Увійшовши у свій кабінет, Кононов сів у крісло і закурив. Сірник і примара. Примара і сірник. Сірник, Сапегін, алібі Сапегіна і примара вбитої.

«Потрібно мати хоча б який-небудь план дій. Для початку, щоб вести справу про вбивство, потрібно розібратися, чи вбита мертва».

На екрані Пельшового комп’ютера стартувала нова гра. Симуляція польоту на винищувачі над джунглями і пустелями, що кишать партизанами і комуністами з найсучаснішої ПВО.

— Володю, зіграй зі мною. Зробімо перерву, треба трохи розвіятися. Ти будеш штурманом. Згода? — запропонував Пельш. — До того ж, тобі треба хоч на клавіші навчитися натискати.

Пельш присунув стільця, запрошуючи Кононова приєднатися до дегустації чудес віртуальної реальності.

— Вибач, Ігоре. Ти ж знаєш, я підлітковою мастурбацією не захоплююся, — буркнув Кононов.

— Ну ти й зануда, — протяжно мовив Пельш, анітрішечки не сердитись. — І грубіян на додачу. Я, по-твоєму, підліток-мастурбатор?

Пельш прилип до екрана, на якому миготіли літаки, жовті піски Аравії і міста, що наїжачилися зенітними ракетами.

— Добре, я погоджуюся, що зануда, але ти не кращий. — відрізав Кононов, що не спромігся навіть на примітивний жарт.

— Не хочеш — не треба. Сходи в їдальню, купи пиріжків. І собі, і мені.

Кононов буркнув щось собі під ніс, устав із крісла, перерахував гроші в гаманці і вже зібрався виходити, але раптом задзвонив телефон.

Слідчий узяв слухавку.

Початок був типовим. Жінка на тому кінці дроту довго перепрошувала, а потому попросила слідчого Кононова.

— Це я. Слухаю вас?

Жінка розповіла про те, де і коли прочитала оголошення зі зверненням до мешканців будинку номер вісім по вулиці Лева Гумильова допомогти слідчим розшукати вбивцю їхньої сусідки Марини Рубіної. Жінка хотіла щось розповісти.

Кононов запросив її в Управління. Та неохоче погодилася.

— Я буду у вас через сорок хвилин, — відповіла вона.

— Добре. На прохідній вас чекатиме тимчасова перепустка. Запитаєте в чергового.

Кононов не знав, про що розмовлятиме з цією жінкою, але інтуїція підказувала йому (ох уже ця інтуїція!), що зустрітися з нею необхідно. Можливо тому, що зараз він відчував повну безпорадність у розслідуванні вбивства.

— Що ж, гвардії маніяк Пельш, я піду в їдальню. Але врахуйте, мій друже, якщо пиріжків не буде, я сам наїмся по саму зав’язь, а вам не принесу навіть хвіст від оселедця.

— Ви як завжди — сама люб’язність, — віджартувався Пельш, що був упевнений у тому, що навіть якщо в їдальні з якихось причин Кононову подадуть один-єдиний хвіст від оселедця на розцяцькованій таці, той згризе половину, а решту загорне в серветочку, сховає в кишеню і принесе йому, гвардії маніяку Ігорю Пельшу.

Після повернення Кононова можна було констатувати поліпшення настрою в рядах слідчої бригади. Кононов приніс з їдальні два хот-доги і склянку компоту. Його похмурі думки про небіжчиків розвіялися. Він насвистував мелодію зі старого водевілю. Життя на ситий шлунок здавалося йому значно кращим.

— Скажи, Ігоре, ти мені в будинку моди сказав, що я досить непривабливий тип зі зла чи я справді такий?

Пельш, що явно не чекав такого повороту розмови, ледве не вдавився булкою.

— Я не говорив, що ти непривабливий тип, я хотів лише сказати, що потрібно за собою хоч трохи стежити.

Словосполучення «стежити за собою» асоціювалося в Кононова з чимось не зовсім чоловічим. Стежать за собою жінки. Чоловіки ж щоранку голяться, раз на тиждень ходять у лазню і при нагоді міняють сорочки і шкарпетки, які їм пере подруга, дружина або турботлива мати. Принаймні так вважав батько Кононова, який служив на флоті аж поки йому не виповнилося шістдесят років. Слідчий узяв міркування батька на віру, і навіть не подумав поцікавитися, чи є в них слушність.

— Я стежу за собою, неправда. Я ж не педик, щоб з ранку до вечора чепуритися і шлятися по бутиках у пошуках обновок, — огризнувся Кононов, не надто упевнений у своїй правоті.

— Ти, звичайно, не педик, але гардероб тобі вже час змінити. Ти, зрештою, одержуєш удвічі більше за мене, а дивлячись на твої стерті туфлі цього не скажеш, — Пельш висунув з-під столу ножищу у франтівській туфлі.

— Добре, добре, зрозумів, — Кононов зненацька для самого себе зніяковів.