Танці утрьох - Олександр Медведєв

— Не пам’ятаю. Напевно, ім’я.

Коли двері за прапорщиком зачинилися, Пельш відкинувся на спинку крісла, витягнув ноги, закурив і вилаявся.

— Де ти такого тугодума відшукав? — запитав він.

— У СІЗО, — Кононов винувато розвів руками.

— Ну, ти хоч упізнав того, кого шукав? — поцікавився Пельш, якому дуже хотілося, щоб його робота не виявилася безрезультатною.

— Ні.

— Ну то якого біса я тут мучився дві години? — Пельшу явно не сподобалася відповідь. Якби Кононов сказав: «А хіба ти не пізнаєш Булавіна», йому було б не так прикро.

Кононов безнадійно втупився у фоторобота. Звичайне обличчя звичайного хлопчика на побігеньках. Зрозуміло, жоден запеклий злочинець ніколи сам не піде на контакт з прапорщиком СІЗО власноручно.

Пельш, відчуваючи безпорадність Кононова, вирішив скористатися ситуацією:

— Володю, ти не заперечуватимеш, якщо я вийду на годинку? Я пообіцяв Оленці підкинути її в одне місце. Якщо раптом начальство завалить, ти прикрий мене. Добре?

Природно, Кононов не міг відмовити йому.

Пельш пішов, а Кононов нерухомо розглядав пейзаж за вікном. Вулиця, ліхтар, аптека. Люди.

Незважаючи на те, що Кононов силоміць гнав від себе спогади про вчорашні одкровення Пельша, прогнати їх йому ніяк не вдавалося. «Ти їх у вікно, а вони в двері», — згадав Кононов улюблену приказку свого батька. Щоправда, той говорив про тараганів, здихатися яких досить важко. «Невже я справді такий непривабливий?»

У двері заглянув молоденький слідчий Золотарьов.

— Володимире, кахи-кахи, — Золотарьов забув по батькові свого колеги і через те дуже збентежився. — Там… зарплату дають.

Ця новина втішила Кононова. Він подякував Золотарьову, загасив цигарку, що догоріла майже до самого фільтра, і піднявся в бухгалтерію.

Сума, що виявилася в руках Кононова, була не настільки мала, як він сподівався, але й не настільки велика, як йому хотілося б. І все-таки цього разу він чомусь одержав більше, ніж завжди. Премія? Які можуть бути премії в наш час? Може, платню підвищили? Але у такому разі Управління знало б про це за три місяці, а сам Кононов за місяць. Та біс із ним, яке це має значення. Головне — у нього є дурні гроші. А що роблять із дурними грошима? Промотують. Скажімо, рядові слідчі з Управління катають дівчат на таксі, пригощають їх шампанським і дарують усілякі дрібнички. Але ж у Кононова немає дівчини.

Слідчий сплюнув від злості і роздратування. Зайшов у свій кабінет і з порога попрямував до телефону. Прийняте ним рішення потрібно було реалізувати негайно: знаючи себе, Кононов розумів, якщо він не зважиться зараз, то потім уже не зважиться ніколи.

Він набрав телефон прохідної будинку моди «Наталі» і запитав робочий номер головного стиліста фірми Юрія — того самого симпатичного молодика, з яким Кононову довелося познайомитися на похороні Марини Рубіної. Подзвонивши за потрібним номером, він після низки довгих гудків почув у трубці голос Юрія.

— Здрастуйте, Юро. Вас турбує Володимир, якщо пам’ятаєте, восьмого травня ми з вами зустрічалися на похороні Рубіної. Річ у тому, що мені терміново потрібна ваша допомога з одного питання, — почав Кононов, люб’язний і ґречний, як ніколи.

— Щось пов’язане з Мариною? Чи з її привидом? — розгублено запитав Юра, що був явно здивований проханням Кононова. Йому не доводилося чути збентежені голоси слідчих, що просять допомоги.

— Та ні, ви будете здивовані, але зараз я виступаю в ролі приватної особи.

— У такому разі, радо допоможу. З будь-якого питання, — відповів Юрій.

— Тоді, якщо можна, я під’їду до вас через кілька годин. Це не пізно?

— Ні, ні, — запротестував Юрій. — У нас сьогодні пробний виступ. Гадаю, ми сидітимемо тут допізна. І можу вас запевнити, я піду звідси останнім.

— Добре. Тоді до зустрічі, — сказав Кононов.

Тепер відступати було нікуди. Імпровізований план зміни власного іміджу доведеться реалізувати. На це, звичайно, треба буде асигнувати кругленьку суму…

Кононов вертів у руках пачку банкнот і думав про те, як було би потішно, якби половина з них виявилася фальшивками. Аваладзе, мабуть, з глузду з’їхав би.

Спочатку Кононов захотів придбати кілька речей: строгий діловий костюм, шикарний вечірній костюм, три стильні сорочки, стільки ж краваток, дві пари туфель, комплект спідньої білизни, пояс, годинник, дипломат, і… транспортний засіб.

«Із транспортним засобом, щоправда, доведеться трохи почекати, а от решту речей можна було б придбати уже сьогодні, якби…» Якби Кононов мав смак і вмів вибирати. Але де? Не на базарі ж?

11 травня, 11.53

У мене був фоторобот, і я із задоволенням викликав на допит Осетинського.

Ляснули двері.

Але замість Осетинського, я побачив на порозі захеканого Пельша.

— Що сталося? — запитав я.

— Учора начальник був не в гуморі, піймав мене в коридорі за ґудзик, що от-от мав відірватися, покрутив його в руках і пообіцяв улаштувати мені перевірку трудової дисципліни. Я згадав і вирішив повернутися. А раптом прийде перевіряти?

— Тоді подивишся на