Танці утрьох - Олександр Медведєв

Він вийшов у сусідню малюсіньку клітку, що гордо іменувалася «складом». Невдовзі повернувся, тримаючи в руках якийсь невідомий мені крихітний предмет і «уокі-токі» зовсім нерадянського дизайну.

— Значить, так. Оце, — він показав на предмет, — дуже дорога ізраїльська іграшка, передавач із пневмомагнітною присоскою.

З цими словами він із силою жбурнув дорогу іграшку в стіну. «Бум-м», — видала звук цяцька і прилипла до жорсткої фарбованої поверхні.

— Якби ти був дитиною дошкільного віку, я б запропонував тобі її віддерти, а сам би спостерігав за тим, як ти мучишся. Але оскільки ти не дитина, продовжимо демонстрацію.

Шемет відкрив якусь кришечку на чорному блискучому корпусі «уокі-токі», натиснув на кнопку — і іграшка безперешкодно впала на підлогу.

— Якщо поверхня немагнітна, відвалиться вмить. А якщо магнітна — триматиметься міцніше. О котрій почнеться спостереження?

— О вісімнадцятій нуль-нуль.

— Добре. Прикріпиш передавач до днища машини, натиснеш на цю штуковину, — він відкрив нову кришечку і показав мені сховану в глибині зелену кнопку, — і нехай вона їде, куди їй заманеться. Три мої станції, про місце розташування яких вам, дядечку, краще не знати, будуть пеленгувати сигнал і повідомляти мені координати. А я вже змилостивлюся над тобою, зроблю приємне — простежу за рухом машини і визначу по карті міста її місцеперебування та передам тобі по рації, — Шемет демонстративно покрутив у руках «уокі-токі». — Ну а тепер, як кажуть американці, precautions, чи, по-нашому, кілька пересторог. Передавач коштує майже п’ять тисяч, а ця дрібничка — вісімсот. Загубиш — доведеться компенсувати.

Не можу сказати, щоб останні слова мене втішили. Перспектива працювати від чотирьох місяців до двох з половиною років за «спасибі» мені не дуже сподобалася. Але я мав побачити Наталю, чого б мені це не вартувало.

— Усе буде добре, пане майоре.

— Буде-буде, — прищулив очі Шемет. — До речі, я не маю наміру сидіти тут добу. О двадцять четвертій нуль-нуль спостереження автоматично припиниться.

— Пане майоре… — почав я тоном примхливої дитини.

— О двадцять третій тридцять, — відрізав Шемет.

Не чекаючи, поки ми доторгуємося до дванадцятої години, а саме стільки показував його настінний годинник, я вирішив швидко ретируватись.

11 травня, 14.31

Під’їжджаючи до будинку моди, Кононов думав про Сапегіна. Згадував найменші деталі їхньої останньої зустрічі. Відтворив у пам’яті інтер’єр турагенства: пальми, яскраві плакати, брошюрки на журнальному столику з хвалебним гімном на честь «Євротура». «Цікаво, чому Рубіна у своєму щоденнику жодним словом не обмовилася про Сапегіна. Чому?»

Погода була кепською, і Кононов дуже хотів, щоб сьогоднішній вечір закінчився вдало, щоб зустріч з Юрієм мала позитивні наслідки. Але ж потрібно було стежити за Гретинським.

Цього разу Будинок Політпросвіти Кононов упізнав одразу. Відчуття тривоги, з яким учора він залишав його, знову воскресло в ньому, коли майже носом зіштовхнувся з електриком Петром Івановичем, що надзвичайно живописно описав свою зустріч з примарою Марини Рубіної.

Кононов привітався. Коли електрик навів на різкість і упізнав у Кононові Кононова, він підскочив зі свого стільця, радісно сплеснув руками і заявив:

— А покійниця сьогодні знову приходила! Годину тому, — по-лакейськи вклонився він.

— Добре, дякую, — досить спокійно відповів йому Кононов, якому ці примарні прогулянки уже добряче набридли.

— Ми вам телефонували, але був тільки ваш заступник, — крикнув йому в спину електрик.

«Чудово. Пельш, виявляється, мій заступник».

Складалося враження, ніби йшлося не про покійного директора будинку моди, що розгулює коридорами колишнього Будинку Політпросвіти, а про культпохід у цирк. «Ми тобі дзвонили, але тебе не було і, ой, як шкода, — ти втратив єдину можливість побачити ведмедів, що літають під самісіньким куполом на дельтапланах».

Перед тим як піднятися до Юрія, Кононов вирішив виконати обов’язок слідчого і громадянина — відвідати своїх учорашніх знайомих — секретарку Марію й Ольгу Михайлівну.

Кононов розраховував побачити переполоханих жінок, але його пророкування не справдилися. До усього звикаєш у цьому світі, навіть до примар. Щоправда, Ольга Михайлівна була насуплена, але не сумна. Принаймні плакати, як учора, вона не збиралася. Кононову це сподобався, бо він не був певен, що зможе витримати ще одну сцену, подібну до вчорашньої.

— Сьогодні знову Марина тут розгулювала. До мене прибіг Рижов — начальник охорони, дав оцей список і розповів про все…

— А ви самі її не бачили? — поцікавився Кононов.

— Ні, сьогодні Бог милував, — з полегшенням зітхнула Ольга Михайлівна.

— То кому сьогодні пощастило побачити примару Марини Рубіної? — з ледь відчутним сарказмом запитав Кононов.

— Зараз я вам усе докладно розповім, — відповіла Ольга Михайлівна і витягла з верхньої шухляди столу якийсь список. — У мене усе записано, хто, коли бачив…

Очі Кононова округлилися: він навіть не припускав, що бюрократичні паростки сховані у людській підсвідомості. Примари, виявляється, люблять облік і документацію.

— Можна? — Кононов простягнув руку і взяв список.

— Звичайно.

Аркуш був поділений на три колонки. У першій було записано ім’я, прізвище і по батькові того, хто бачив привид Марини, а також його вік,