Танці утрьох - Олександр Медведєв

Звичайно, у запалі пояснень Кононов забув про одну істотну обставину — примару Марини, яка спокійно розгулювала містом.

А в Пельша забракло хоробрості запитати відкрито, що ж думає про це його напарник.

— Скажи, Володю, а чи вдаватимешся ти до якихось заходів стосовно будинку моди? Адже може бути, що вбито не Марину?

— Якщо вбито не Марину, справа стає ще більш заплутаною. У такому разі або нас хтось дуже вміло водить за ніс — грим, костюми, перуки, перевдягання… Або… — Кононов пригадав нічні погрози…

— Або? — перепитав Пельш.

— Або ми маємо справу з одним з тих феноменів навколишнього фізичного світу, що не має наукового пояснення, — голосом зануди-лектора, який у сотий раз робить припущення «а якщо життя на Марсі існує?», прогугнявив Кононов.

— А цю Наталю Воробйову ти бачив? — запитав Пельш, якому вкрай захотілося змінити тему розмови.

— Бачив, — лаконічно відповів слідчий.

— Гарненька?

— Гарненька, — Кононов зробив над собою нелюдське зусилля, щоб його голос не виказав ту надмірну симпатію, яку він відчував до дівчини і в якій боявся зізнатися навіть самому собі.

10 травня, 18.10

За всіма подіями цього божевільного дня я на деякий час зовсім забув про Наталю. А вона ж цікавила мене відразу з багатьох причин. По-перше, я хотів переконатися, що з нею все гаразд. По-друге, я хотів розпитати, чи знає вона про Сапегіна і його стосунки з Мариною. По-третє, я нікого не хотів бачити, крім неї.

Її адресу я міг дізнатися кількома способами, але обрав найпростіший подзвонив Ходошу. Виявилося, він знає тільки її телефон. Але де телефон, там і адреса. Пельша вже не було, тому я зайшов до його безпосереднього начальства в інформаційний відділ і через дві хвилини тримав у руках коротеньку роздруківку з адресою.

Наталчина квартира містилася неподалік від ринку, де любив купувати продукти Михайло, бо саме тут був його улюблений тир. Неблизький світ. Наталя, як щаслива власниця машини, добиралася додому швидко, а от я, постійний користувач громадського транспорту, п’ятдесят хвилин трясся в торохтливому трамваї, потому ще скакав через канави, шматки арматури й уламки труб, поки відшукав у темряві її дванадцятиповерхівку. Пляшка шампанського, покладена в целофановий пакет з ручками, яку я прихопив останньої миті, ледь не розбилася на друзки через перешкоди, що увесь час з’являлися переді мною. Нарешті я знайшов будинок з номером «5». Триста сорок четверта квартира була на останньому, дванадцятому, поверсі, і я міг повною мірою насолодитися їздою на величезному вантажному ліфті, що тягся зі швидкістю равлика на схилі Фуджи.

Я дуже хвилювався. Мені здавалося, що від нашої сьогоднішньої зустрічі залежить дуже багато: можливо, успіх розслідування, а можливо, ще щось.

Підійшовши до дверей, я півхвилини простояв у нерішучості, потому закурив цигарку, зробив три затяжки, різко викинув недокурок, натис на кнопку дзвоника. Відпустив. Почекав. Ще раз. Приклав вухо до дверей, сподіваючись почути Наталчині кроки. Натомість — ніяких звуків.

— Наталю, це я, Кононов! Слідчий! — гаркнув я, сподіваючись, що вона сидить удома, але з якихось міркувань не хоче відчиняти двері.

І все безрезультатно.

Я відійшов, сів на сходинку, пошкодував, що необачно викинув цигарку, закурив нову.

Я страшенно стомився за день, але моя уява працювала без упину. Вона малювала химерні картини. То Наталя і примара Марини Рубіної безмовно танцювали у кімнаті, залитій місячним світлом. То Наталя спала, обкурившись якої-небудь азіатської трави (а в тому, що вона балується легкими наркотиками я, чомусь, майже не сумнівався). То Наталя була прив’язана до стільця з кляпом у роті, а двоє громил гріли на газовій плиті чавунну праску.

Я звівся на ноги, відсунув пакет із шампанським, дістав пістолет і, перевіривши обойму, глибоко зітхнув. Мені потрібно було висадити двері з першого удару. Раптом мене осяяла досить банальна думка, настільки банальна, що я мимоволі посміхнувся.

Поклав пістолет у кобуру і знову сів.

Наталі просто немає вдома. Немає — і все. Цей варіант, найтривіальніший, чомусь не спав мені на думку.

Я дістав папір і ручку (їх я завжди ношу з собою) і написав друкованими літерами: «Наталю! Обов’язково подзвоніть мені в будь-який час додому чи на роботу. Це дуже важливо. Кононов». Склав аркуш учетверо і засунув його в щілину між дверима і підлогою.

Коли я вийшов з будинку, періщив дощ. У моїй голові роїлися невеселі думки: життя минає, грошей нема та й робота така… У трамвай я сів уже з відкоркованою пляшкою шампанського і, показуючи приклад поганої поведінки в громадських місцях, усю дорогу неквапливо пив з горла. То ж не дивно, що я забув зробити пересадку і знову опинився перед своїм рідним Управлінням.

Додому я дістався тільки на початку одинадцятої і, не відчуваючи ніг, ледве доліз до ліжка.

11 травня, 8.44