Танці утрьох - Олександр Медведєв

— І ви, ясна річ, з ним на «ти»? — продовжував гнути свою, поки абсолютно незрозумілу мені лінію, Пельш.

— Авжеж, — гідно мовив Гретинський.

— Якщо товариш капітан не заперечуватиме, я попрошу вас сісти поруч зі мною.

— Товариш капітан не заперечує, — махнув рукою я. — Більше того, товариш капітан бажає розпрощатися з Гретинським і відбути в службових справах.

Гретинський повернувся до мене. Я встав, підійшов до нього, потис руку і, не відпускаючи її, пильно дивлячись йому у вічі, мовив:

— Пане Гретинський, Управління в моїй особі висловлює вам своє щире співчуття з приводу того, що відбулося і просить вибачення за неналежну поведінку при затримці. О вісімнадцятій нуль-нуль, після того, як ми залагодимо деякі формальності і ви підпишете розписку про невиїзд аж до остаточного розслідування вбивства, ви залишите Управління і будете вільним. Ваша машина знаходиться на нашій відомчій стоянці. Ціла і добре збережена. Особисті речі, документи і гроші, відібрані у вас при затримці, одержите в комірника СІЗО. Від усієї душі бажаю вам удачі.

Як на мене, моя промова вдалася. Гретинський навіть розчулився. Театрали, вони всі такі. Одягають на себе маску циніків і скептиків, але коли бачать, що з ними розмовляють щиро, пускають сльозу.

— Спасибі, — сказав той. — Спасибі, Володимире Андрійовичу. Удачі й вам. Сподіваюсь, я просто впевнений, що вбивців знайдуть і покарають.

— Покарають, обов’язково покарають, — мовив я і вийшов у коридор.

Пельш за моєю спиною одразу почав розмову з Гретинським. Цікаво, що він хоче вивудити, але у мене є справи набагато важливіші.

11 травня, 12.59

Відділ експертів — наша геєна (як ми жартома його називали) містився в підвалі, а відділ технічних засобів спостереження (молоде і булавінське дітище) знаходився під самим дахом, на переустаткованому горищі, і був нашими небесами в метафоричному і буквальному значенні цього слова. Начальник відділу, майор Шемет, наш наймолодший майор, мій ровесник, користувався заступництвом Булавіна. Коли ми всі чекали на заробітну платню по півтора місяця, Шемет завжди ходив з кишенями, набитими казна-звідки отриманою премією. Форму він так кумедно перешив, що вона більше скидалася на парадний костюм сержанта американської морської піхоти, а над столом у нього замість календаря з цнотливими собачками красувався гігантський постер оголеної Сари Янг. Чоловік він був дивакуватий, але по тому, як швидко просувався по службі, можна було зробити висновок, дуже кмітливий. У професійних тонкощах своєї роботи він розбирався, напевно, набагато краще за Ходоша, який оббрехав у дев’яносто першому році злісного спостерігача за всім і вся Бурова.

— Доброго дня, — привітався я, відчиняючи важкущі металеві двері і проникаючи в тісну кімнатку Шемета.

— Здрастуйте, дядечку, — з іронією в голосі привітав мене майор. — Вітри яких потреб і нужд занесли вас у мою скромну келію? Зброя, дурні витівки, брудне порно?

— І на два пальці тройняшки теж, — підспівав я йому. Шемету не можна було перечити. Перед ним не можна було викаблучуватися, забавлятися. Він був дуже серйозним від народження. Але якби я йому не підспівав, то міг би ще битих півгодини перед ним витанцьовувати.

— Тройняшку зранку допили. Чого тобі, Володю?

— Та… пусте. Відстежити одну машинку потрібно.

— У межах міста?

— Ага.

— Яка марка?

— П’яті жигулі.

— Як довго за ними потрібно стежити?

— Усе залежить від обставин. Може, годину. Може, день.

— Добре.

Шемет деякий час мовчав. Я нервово тупцював на місці: півтора кроку вперед, півтора назад. Робити більшу кількість кроків не дозволяли розміри кімнати. Як йому тільки вдається уникнути клаустрофобії?

Напевно, знайшов собі інші виміри буття, крім трьох геометричних.

— Точність спостереження? — продовжив розпитувати Шемет.

— Максимальна.

— Це як? — усміхнувся Шемет. — Кожну десяту часточку секунди видавати тобі координати центра ваги лівого яйця водія з точністю до двох ангстремів?

Я криво посміхнувся.

— Навіщо ж до двох? Можна до чотирьох.

— Зрозумів. З точністю до кварталу влаштує?

— Ні. Бажано до будинку. Серйозно.

— А ти, бачу, хлопець-зух.

Шемет знову поринув у свої таємничі виміри.

— Гаразд. Санкцію Булавіна маєте?

Це питання потребувало неабиякої делікатності.

— Пане майор, — (так уже склалося само собою, що він називав мене «дядечкою», а я його — паном майором, і зверталися один до одного на «ти»), — замість того, щоб довго й нудно все пояснювати Булавіну, я краще зроблю тобі щось приємне.

— Приємне? Ти сексуальну орієнтацію, часом, не поміняв? На тітоньку перетворився?

Ображатися на Шемета було неможливо. Я мимоволі всміхнувся:

— Я не жартую. Хочеш, наприклад, справити по знайомству стильний костюмчик?

— Костюмчик, кажеш, стильний? — втішно промуркотів майор. — Можеш вважати, що твій язик уже в мене в руках. До цієї розмови ми ще