Танці утрьох - Олександр Медведєв

М.П. Смолич мав щастя ще раз говорити по телефону з Мариною Рубіною о 13.09.

Крім Смолича, Марину бачили: М. І. Головська (зіштовхнулася з покійною біля кімнати для куріння), Д. Д. Рижов (бачив, як Марина виходила з будинку моди) П. І. Петраков (електрик, був свідком, як вона входила), а також група дівчат, що проводили репетицію в демонстраційній залі (куди заглянула Марина, привіталася і помахала їм рукою).

Списком було досить зручно користуватися. Крім того, наявна інформація, стисла і зручна, не містила вигуків і коментарів. Кононов не міг навіть уявити, скільки часу йому довелося б витратити, щоб скласти подібну таблицю.

— Спасибі вам, Ольго Михайлівно, — щиро усміхнувся Кононов і поклав список собі в кишеню.

Розмовляти з ким-небудь із свідків йому зовсім не хотілося. Кортіло якомога швидше зустрітися з Юрієм.

— А Юра на місці? — запитав Кононов в Ольги Михайлівни.

— Повинен бути. Підійдіть у двісті дванадцяту кімнату. Він там працює, але розпорядку дня не дотримується. Приходить, коли хоче. І йде, коли заманеться.

— А Наталю Воробйову де можна знайти? — ніби між іншим запитав Кононов.

— От чого не знаю, того не знаю. Уже три дні тут не з’являлася. Та це й не дивно. Вона ґонорлива пташка. Високо літає, — Ольга Михайлівна сипала словами, немов горохом.

Але Кононов ловив кожне її слово. У брудних потоках чорної заздрості й осудження він сподівався виловити цінну інформацію, яка допомогла б виявити місцезнаходження Наталі.

— Я їй учора дзвонила. Нема дома. Навіть подружці її телефонувала, є отут у нас одна, Полторушникова, вона зараз у декретній відпустці, але та теж нічого не знає. Зрозуміло, смерть Марини для неї була великим ударом, — з фальшивою скорботою в голосі продовжувала тараторити Ольга Михайлівна, — але хіба можна не з’являтися на роботу в такий відповідальний період? Щоправда, наскільки я пам’ятаю, таке з нею і раніше частенько траплялося. Вона з фанаберіями, необов’язкова.

Кононов увесь час підтакував їй.

— Але якщо вона вам потрібна, я їй скажу, щоб вона вам передзвонила, коли з’явиться?

— Дякую, Ольго Михайлівно, — вичавив із себе Кононов і залишив платинову блондинку у кабінеті. «У неї, напевно, замість язика, жало», — подумав Кононов, ідучи до двісті дванадцятої кімнати.

Юра був зайнятий ескізами, він складав їх стосиками на невеликому тапчані, примостившись у кутку. Строкаті тканини, химерні капелюшки, фотографії з дівчатами в купальниках. Стіни кімнати були завішані такими ж ескізами — силуетами, що нагадують букву А і букву Л. Якби у Кононова був час, він би, напевно, не пошкодував години на те, щоб краще роздивитися усе.

— Можна? — запитав Кононов, заходячи до кабінету.

Юрій відклав ескізи і запропонував гостеві сісти.

Кононов сів на тапчан.

— Чим можу допомогти? — привітно запитав Юра.

Кононов відчув себе селюком, що приїхав у районний центр за «пінжаком».

— Я хотів би поговорити з вами конфіденційно, але моє прохання аж ніяк не стосується розслідування…

Юрій сів по праву руку від Кононова, питально глянув йому у вічі.

— Я вже говорив, що охоче допоможу вам, але, мабуть, доведеться повторити це ще раз.

Кононов зробив видих, набрався хоробрості і мовив:

— Я прийшов до вас, Юро, як до стиліста. Мене дуже непокоїть мій зовнішній вигляд. Я хотів би змінити свій імідж. Але не знаю, з чого почати. Та й особливим смаком похизуватися не можу. Отож прошу допомогти…

Юрій усміхнувся привітно, променисто, щиро.

— Я все зрозумів, — сказав він м’яко і навіть радісно. — Я зроблю все, що зможу.

Кононов був неймовірно втішений, що далі можна обійтися без пояснень. Тямущість Юри приємно порадувала його. Той жваво підбіг до столу, вийняв із шухляди сантиметр, ручку, шпильки і блокнот.

— Будь ласка, Володимире, вийдіть на середину кімнати.

Кононов слухняно виконав його прохання. Засукавши рукави, Юра взявся за роботу. Він зняв з Кононова не менше двадцяти мірок. Більше, ніж знімали з нього за все життя. Усі дані Юра записав у блокнот. Потім він попросив слідчого підійти до вікна і зробив ще ряд записів, стосовно кольору його волосся, шкіри, брів, вій і зубів. Коли з усім цим було закінчено, він сказав Кононову:

— На сьогодні — все. Завтра о другій половині дня деякі речі будуть готові. Раніше наші кравчині не впораються. Не запитуйте поки нічого — незабаром усе побачите самі. До речі, завтра зранку ми з вами навідаємося в одне місце і купимо там кілька предметів декору. Не переживайте. Завтра ви відчуєте себе прекрасним принцом з казки.

— Дякую, — мовив украй збентежений Кононов. — А скільки усе це коштуватиме?

— Завтра про все дізнаєтеся. Гадаю, не більше двохсот.

Кононов був дуже здивований. Він розраховував, що доведеться викласти набагато більшу суму. Щонайменше вдвічі.

— Хіба таке можливо? — Кононов не міг прийти до тями. — Це ж до смішного дешево! Ви, Юро, напевне жартуєте. Я ж знаю, скільки коштують стильні речі.

— У тому-то й річ, що ні. Будинок моди —