Танці утрьох - Олександр Медведєв

— О’кей, — відповідав отетерілий Кононов.

Юра відкрив невелику підвісну шафку над столом і дістав почату пляшку «Сангрії» — приємного червоного вина, з п’янким запахом ароматів Іспанії й абрикос — дві чарки і банку солоного арахісу.

— Обов’язково потрібно випити за зміну іміджу. Не смійте відмовлятися!

Кононов і не збирався позбавляти себе задоволення випити з цим милим і доброзичливим юнаком. Юра розповів анекдот. Кононов не забарився і зробив відповідний жест. Досить швидко чоловіки перейшли на «ти».

— Юро, а ти бачив сьогодні цю примару? — запитав Кононов, коли мова зайшла про закулісне життя будинку моди «Наталі», який Юра називав «гадючником».

— Кого? — перепитав Юра, мружачи свої злегка посоловілі очі.

— Ну, примару Марини Рубіної, вашого директора.

З хвилину Юра безтямно дивився в стіну, потім ляснув себе долонею по лобі і сказав:

— А, примару? Бачив. Вони тут усі ніби з глузду з’їхали. Бігали, як навіжені. Ольга Михайлівна, Рижов… Та я в їхні ігри не граю. Прийшов сьогодні вранці на роботу, а вони мені заявляють, що бачили покійницю. Я подумав, що вони не сповна розуму. А в обід сам бачив, як ти сказав примару…

— Ну? — запитав Кононов.

— Та треба бути справжнім ідіотом, щоб не впізнати Наталі!

— А ти поділився з ними своїми спостереженнями? — запитав ошелешений Кононов, що ледь зі стільця не впав, почувши від Юри таку чудову новину.

— Ні, звичайно. Нехай побігають. Їм корисно. Тим більше, чого я буду Наталі підставляти? Вона ж навіщось улаштувала спектакль? Напевно, щось задумала. Я Наталі за версту впізнаю, п’ятдесят комплектів зшив для неї, а скільки разів навколо неї із сантиметром бігав.

Юра налив собі вина і залпом спорожнив склянку.

— Отакої… — усе, що зміг вичавити із себе Кононов.

«Мабуть, у мене теж замість голови капустина», — подумав він і випив свою склянку, намагаючись поводитися якомога природніше, щоб не виказати свого здивування.

— Ну, до завтра! — сказав йому Юра, що знову взявся за ескізи. — Завтра з третьої до четвертої.

— Не забуду, — відповів Кононов і міцно потис Юрину пещену руку.

— До речі, як твоє прізвище? — уже на порозі запитав Кононов.

— А я гадав ти, Володю, вже все тут про всіх знаєш, — доброзичливо здивувався Юра. — Прізвище у мене непоказне. Саєнко.

Отже, героєм дня був, безсумнівно, Юрій Саєнко. Завдяки його спостережливості було викрито Наталю. Якби не його феноменальні здібності пізнавати добре загримованих акторів, Кононову довелося б ще довго сушити мізки над розгадкою містичного дива.

Найбільше слідчого тішило те, що Юра не втручався в хід подій. Якби Кононов мав право страчувати, милувати і роздавати ордени та медалі, він би нагородив Саєнка Орденом «За Нерозголошення таємниці» першого ступеня.

Щодо Наталі, у голові Кононова роїлися суперечливі плани.

11 травня, 18.10

Зізнаюся, мені доводилося кілька разів стежити за кимось візуально, двічі сидів у нічних засідках з біноклем нічного бачення, три роки тому таємно робив зйомку в оперативних інтересах (щоправда, потому довго лаявся, споглядаючи невиразні сірі плями), але отак, по-західному, вести спостереження по пеленгу, з точними координатами, що передаються по радіо, — такого не траплялося ніколи. Загалом настрій був непоганий, допікала тільки Пельшівська колимага, яку не завадило б на час стеження перетворити на респектабельний мікроавтобус з антеною космічного зв’язку, нашпиговану зсередини обчислювальними приладами з Х’юстонського центру. Пельш, який, як правило, негативно ставився до моїх жартів, цього разу вдоволено скалив зуби, повертав до мене усміхнену пику і взагалі веселився як міг.

Ми намагалися увесь час триматися за Гретинським на відстані не меншій ніж два квартали. Ми не чули мотора його машини, але бачили її силует (щоправда не ми, а Шемет у себе на карті у вигляді червоної цятки, а по рації він мені передавав: «зупинився… повернув на Великий бульвар… спускається по Гоголівській…»). Зважаючи на напрямок руху, Гретинський поспішав не на квартиру Рубіної. Якийсь час мені здавалося, що він їде до Наталі, але коли Михайло повернув на Санкт-Петербургський проспект і збільшив швидкість, я відмовився робити будь-які припущення і напружено слухав повідомлення Шемета. Завдання моє здавалося простим тільки на перший погляд: слухай та командуй Пельшом. Але чи то Шемет сьогодні був у поганому настрої і говорив багато зайвого (до того ж, допікали до живого перешкоди), чи то повітряний простір, у якому поширювали радіохвилі, був брудним? Не знаю. Але ми з Пельшом не раз проїжджали потрібні повороти, хоча й петляли менше за Осетинського. А він кружляв добряче. Мабуть, підозрював, що ми стежимо. Не дурний.

Я подумки хвалив себе за те, що мені вистачило клепки не вести візуальне спостереження за принципом «тримайся машини кольору „мокрого асфальту“ на відстані не більше десяти метрів». Інакше Гретинський обов’язково запримітив би нас на третьому перехресті і нас чекав би повний провал. Хоча, може статися й таке, що ми зазнаємо фіаско, рухаючись на набагато більшій відстані. Тоді Булавін…

Ураз голос Шемета обірвався на півслові. Не стало чути ні шипіння, ні потріскування. Чудо ворожої техніки зламалося.