Танці утрьох - Олександр Медведєв

— А Сапегін? Що ви можете сказати про Сапегіна, крім того, що я вже чув від Ходоша?

Наталя блиснула своїми бездонними карими очима.

— Вітольд надзвичайно велемовний, але я сумніваюсь, щоб він зміг усвідомити всю складність даного питання. Та й Сапегіна він не знав. А той — боягуз і сволота, якої світ не бачив.

У кімнаті запанувала тиша. Кононов згадував свій останній візит до Сапегіна і зіставляв почуте з тим, що сказала Наталя. Вона теж, до речі, замислилась, думала про щось своє і не звертала уваги, що попіл з цигарки падав на підлогу.

— Я розповім вам одну брудну історію, — задумливо сказала Наталя. — Але, може, спершу вип’ємо кави?

— Із задоволенням, — погодився Кононов, якого надзвичайно тішило те, що їх розмова ставала дедалі невимушенішою.

Поки Наталя варила каву, Кононов мовчки милувався її витонченим станом, закутаним у рожевий халатик. Вона скидалася на дівчинку, що порається коло плити.

Потім Наталя поставила в центрі столу джезву з гарячою духмяною кавою і продовжила свою розповідь.

— Сапегін асоціювався і в мене, і в Марини завжди з грошима та шантажем.

— Наскільки мені відомо, він якось був позичив у Марини під відсотки досить велику суму. Щось біля чотирьох тисяч доларів, — сказав Кононов задля того, щоб показати, що теж дещо знає (не даремно ж він відвідав цей снобський чи радше нуворишський «Євротур»!), але, виявляється, зачепив Наталю за живе — та закричала так, немов її вкусила гадюка:

— У Марини?! У борг?! Чотири тисячі?! Що за маячня! Та Марина зроду нікому грошей не давала. А якщо вже й давала, то без відсотків і тільки друзям, до числа яких Сапегін не належав. Хто вам сказав таку дурницю?

— Сам Сапегін… — мовив Кононов таким голосом, яким звичайно говорять «здаюся, здаюся».

— Брехати він майстер, і не таке може вигадати. З Мариною у них були більш-менш нормальні стосунки тоді, коли вона ще не заробляла справжніх грошей. Як тільки її справи пішли вгору — відразу їхні стосунки зіпсувалися. Не з Марининої вини, ясна річ.

— Виходить, Сапегін збрехав мені? — Кононов у цьому зовсім не сумнівався і запитував лише задля того, щоб змусити Наталю говорити далі.

— Ха! — у голосі Наталі звучало торжество людини, яка відкрила іншій очі на спільного знайомого-негідника. — Звичайно, збрехав! Він, по моєму, узагалі правду ніколи не каже — принципово. Ніколи Марина нічого йому не позичала. Я переконана.

— Гм, — Кононов не знав, що сказати. Усе було й так зрозуміло.

Сапегін водив його за ніс. Намолов сім мішків гречаної вовни. Він, певно, думав, що оскільки «справжнього вбивцю», тобто Осетинського, піймали, то слідчому, який навіть у Парижі ніколи не був, можна брехати все, що завгодно. Однак сам факт його безсовісної брехні не знімав з порядку денного одного важливого питання — чому його стосунки зі зведеною сестрою були настільки ворожими.

— Наталю, на початку нашої розмови ви говорили, що Сапегін шантажував Марину. Я не дав вам можливості договорити, перебив. Вибачте, будь ласка, але якщо можете — поясніть про що йдеться.

Усім, кому доводиться розмовляти зі слідчими чи іншими посадовими особами, наділеними правом карати або милувати, дуже подобається, якщо ті (у даному випадку Кононов) уміють визнавати свої помилки та промахи і не бояться зізнатися в цьому. Саме тому Наталя всміхнулась. Усміхнулася! Уперше за сьогоднішній вечір.

— Навіть не знаю, чи може бути щось смішне у шантажі, — бентежно мовила вона, піймавши радісний погляд Кононова. — До того ж у Сапегіна взагалі нема почуття гумору. Він якщо й жартує, то якось дивно. Чудний чоловік, їй-право!

Кононов не міг погодитися з цим. Дивним Сапегіна аж ніяк не можна було назвати. Звичайний собі нувориш, директор процвітаючої фірми, людина з хитруватим виразом обличчя, типовим для людини, що займається темними справами, але при цьому виголошує гасла про справедливість. Кононов як слідчий і фізіогноміст-професіонал з великим стажем нічого дивного в Сапегіні не помітив.

— Як же усе-таки він шантажував Марину?

— Гидко навіть згадувати. Ми з Мариною завжди ходили по суботах у жіночий клуб. Ну ви, певно, догадуєтеся, що це таке. Солярій, сауна, тренажери, масажисти, косметологи… Ми часто бавилися в сауні.

Кононов згадав щоденник Марини. Її поетичний стиль викладу думок, інтимні подробиці їхніх з Наталею «забавлянь».

— Пробачте, але я ніяк не можу второпати, як усе це пов’язати з Сапегіним, — квапив події Кононов.

— Ви ж не дослухали мене до кінця! — обурилася Наталя і, як дівчинка, якій не дали можливості розповісти сон про привидів і динозаврів, закопилила губу.

— Перепрошую, Наталю. Ще раз вибачте!

— Ми балувалися, плавали… Це було… приблизно два роки тому… Сапегін у той час захоплювався фотографією і ще не був бізнесменом. Він мав фотосалон — поганенький, манюсінький, туди зрідка навідувалися клієнти… Далеко від центру міста… Але Сапегін був просто одержимий фотографією. Він має хист, вишуканий смак, це — професіонал.

— Ніколи б не подумав! — щиро здивувався Кононов.

— Не знаю як, але в одну із субот він проник у клуб і зробив масу двозначних фотографій, де були я, Марина й інші дівчата. Звісно, оголені…

У Кононова запаморочилася голова, він уявив собі Наталю в оточенні оголених дівчат. На щастя, це тривало