Танці утрьох - Олександр Медведєв

— Не так уже й мало…

Кононов крутив у руках запальничку, перебираючи у пам’яті всі питання, які він поставив, міркував про що ще можна запитати. На закінчення він випалив, намагаючись поводитися якомога невимушеніше: Михайло скоро приїде?

Наталя глянула на годинник, що притулився до квіткового горщика з напівзігнилою рослиною.

— Буде через півгодини. Ви хотіли б з ним переговорити?

Кононов втупився в куток, де на табуретці стояв недорогий радіоприймач, і робив вигляд, що обмірковує запитання Наталі. Насправді ж, говорити з Гретинським йому не було про що.

— Ні, не хотів би, — і, відразу ж змінивши тон, за питав: — Наталю, у вас випадково немає батарейок? У моєму сотовому сіли.

Наталя була вражена:

— У вас є сотовий телефон?

— Службовий, спеціальної марки, — безтурботно збрехав Кононов.

— Зараз пошукаю, — знизала плечима Наталя і обвела поглядом кімнату.

Витягла з радіоприймача чотири досить пристойні «пальчики».

— Я вас не розорив? — винувато запитав Кононов, засовуючи батарейки одну за одною в надра нещеретівського шпигунського знаряддя.

— Та що ви! — усміхнулася Наталя. — Така дрібниця…

Хоча Кононов розумів, що не завдав Наталі ніякого збитку, почував себе незручно. Йому хотілося зробити для Наталі щось особливе, приємне, що запам’яталося б на все життя. Він набрався хоробрості і поставив найдурніше запитання з усіх, які ставив упродовж останнього тижня. А вибирати було з чого.

— Наталю, ви любите літаки?

— Люблю, — відразу відповіла вона.

— Тоді, — не даючи їй можливості опам’ятатися і заодно відмовитися, сказав: — Я хотів би запропонувати вам політати.

— Політати? — недовірливо запитала Наталя, її очі округлилися, як у маленької дівчинки, якій уперше запропонували покататися на американських гірках.

— Саме політати. Погоджуйтеся — не пошкодуєте.

Кононов знав, що Наталя авантюристка і зірви-голова. Він не сумнівався, що Наталя Воробйова — справжня валькірія, яка обожнює польоти і любить гойдалки величезних розмірів.

— Згода!

Кононов не помилився — вона таки погодилася.

— Але, прошу вас, пообіцяйте, що нікому не розкажете про нашу домовленість, поки ми не здійснимо політ. Домовилися?

— Авжеж!

Кононов розумів, що більшого від цього вечора уже не отримає, тому попрощався і пірнув у вологу травневу ніч. І тільки коли хвіртка за ним закрилася, згадав, що не сказав Наталі найголовнішого. Коли він її покатає? «Зорієнтуємось, у нас усе попереду», — сказав він сам собі. У нього був напрочуд гарний настрій.

11 травня, 21.09

— Пане майоре?

— Я-а.

— З тебе пляшка. Я тобі батарейки замінив.

— Красно дякую. Мені, до речі, тут сидіти двадцять хвилин залишилося, ти ж пам’ятаєш угоду?

— Пам’ятаю-пам’ятаю. Що нового?

— Твій підопічний навідався у будинок номер вісім на Лева Гумільова, це така здоровенна сталінська конструкція…

Я з цікавістю слухав його. Скільки разів за останні дні я бачив цей будинок наяву і в своїй уяві!

— …пробув там півгодини і зараз, здається, повертається на Пономаренківський в’їзд.

— Зрозумів. Велике тобі людське спасибі, пане майоре, можеш іти спати.

— Щасливий ти чоловік, дядечку, якщо тобі більше нічого не треба. А ти добре подумав?

«Добре», — збирався було буркнути я, коли враз згадав, що було б непогано заощадити трохи часу.

— З’єднай мене, будь ласка, з одним телефонним номером.

— А це як?

— Я ж говорю з тобою, користуючись цією трубкою як сотовим телефоном, значить, ти можеш мене до чого-небудь підключити, що-небудь приєднати, де-небудь набрати телефон, який я тобі продиктую, і я поговорю, з ким хочу.

— А ти розумник. Гаразд, почекай хвилину.

«Хвилина» Шемета прирівнювалася до п’яти звичайних. Повз мене кулею пролетів пізній перехожий, що, напевно, бачив у такій глушині людину з радіотрубкою вперше в житті. Було досить холодно. Здавалося, от-от почнеться дощ. Нарешті у трубці щось затріщало і я почув приглушений голос Шемета.

— Диктуй номер.

Я прокричав телефон батьків Олени.

— Алло?

— Олено, привіт, вибач за пізній дзвінок, поклич, будь-ласка, Ігоря?

— Його немає.

— Оленочко, ну допоможи рідній міліції, поклич Ігоря.

— Ох, Володю.

— Ох, Оленко.

— Я тобі не Оленка, — це вже говорив Пельш, що підслуховував із іншого телефону. — Говори, чого треба. Тільки я нікуди не поїду.

— Поїдеш, куди дінешся. Ти коли-небудь нелегально проникав на територію комерційної фірми?

— Ні,