Танці утрьох - Олександр Медведєв

— То що, ліземо?

— Ліземо.

Альпіністська підготовка в нас обох була не найкраща, але загалом ми були спортивними хлопцями. Я колись в юнацькі роки підкоряв скелі Довбуша, а Пельш навіть побував на Ельбрусі.

Обв’язавшись мотузками, ми поволі, не поспішаючи, вибралися на двері ліфта. Його змащені солідолом троси мали своєрідний запах, унизу виднілася непроглядна пітьма. Приблизно через п’ять метрів по вертикалі ми натрапили на двері в шахту ліфта нижнього поверху. Слава богу, не автоматичну розсувну, а старомодну, із засувкою. Відкрили без особливих зусиль і щасливі ступили на «обіцяну землю»…

Перед нами був коридор, застелений килимовим покриттям. Якщо я правильно зорієнтувався, ми перебували на четвертому поверсі. А нам потрібен був другий — там містилися кабінети адміністрації.

Ми обережно, крадькома, навшпиньки попрямували до сходів.

У будинку моди панував комунізм: усі двері були відчинені, але на те, щоб перевірити начиння всіх кімнат, не було часу.

Кабінет бухгалтера був прямо біля ліфта.

Він єдиний з усіх мав поганенький замок. З допомогою відмичок, без надмірних зусиль ми легко проникли всередину. Пельш одразу ж опустив жалюзі, запнув вікно шторами (були і штори), я замкнув двері. Підійшов до столу, щоб перевірити його вміст. Пельш уже натис на звабливу кнопку комп’ютера.

Звичайно, ордера на обшук ми не мали і дії наші були зовсім протизаконні. Таким чином, ми поводилися, як звичайні карні злочинці. Усвідомлення цього факту приємно лоскотало нерви і змушувало діяти швидко, злагоджено, вправно.

У столі в Смолича, як і належить бухгалтерові, зберігалися відомості, платіжні доручення, накладні, звіти, степлери, ручки, олівці, маркери, коректор «Тірр-Ех» і, як не дивно, десятки два порожніх сірникових коробок. Усі з різними етикетками, більшість — нестандартні. Їх я не став розглядати, а одразу взявся за папери.

Серед маси рахунків, назв комерційних і державних підприємств, кошторисів на тканини і фурнітуру кілька разів трапився логотип «Євротура» з жінкою на бику. Їх я відклав убік.

За спиною почувся голосний шепіт Пельша:

— Володю, підійди.

Я підійшов.

— Дивися, як цікаво, — сказав він і кивнув головою у бік екрана.

Там була таблиця, заповнена приблизно так:

«Ікона Богоматері, XVII ст. N 4326»; «Статуетка китайська, XV ст., N 01216…».

Таблиця складалася з дев’яноста восьми пунктів. Загальна сума становила 254000 американських доларів.

— А наш бухгалтер, мабуть, антиквар, — по-змовницьки мовив Пельш. Я не бачив його обличчя, схованого в темряві і прикритого шапочкою, але відчув, що він підморгнув мені.

— Тс-ссс, — сказав я, бо в коридорі почулись чиїсь кроки.

Через мить вентилятор комп’ютера стиха завив, екран згас і запанувала абсолютна, непроникна тиша. Здасться, спрацювала сигналізація й охорона знеструмила весь будинок чи, принаймні, поверх. А навіщо охороні гасити світло, якщо за логікою його навпаки потрібно було б увімкнути, адже так набагато легше ловити злочинців. Якась дивна охорона. Для неї головне — вирубити комп’ютери. Адже тепер базу даних з антикваріату на дискету не перепишеш. От гади!

Усе це я зметикував за дві секунди. Шепнув Пельшу «лягай на підлогу», а сам витяг пістолет, стрибнув до дверей і став за одвірком. Слава Богу, Пельш послухався мого наказу і заліг за столом.

Кроки за дверима ставали усе виразнішими, і я раптом усвідомив, що мені абсолютно байдуже, хто там — охоронці, мафіозні вбивці (що практично одне й те саме) чи «наша рідна міліція». Я усвідомив, що вже кілька днів веду приватне розслідування, що я не просто державний служака, що моя доля невіддільна від долі Наталі і сам я прагну помститися вбивцям Марини. Я шкодував, що не взяв із собою жодного бойового патрона і мій «Макаров» — лише дитяча хлопавка. Колісниця долі прискорювала свій рух.

Хлопці за дверима абсолютно не збиралися жартувати. Без будь-яких попереджень на зразок «виходь, руки за голову» чи «відкрийте, міліція» пролунали кілька пострілів із пістолета з глушником. З дверей біля замка полетіли друзки. Двері відразу ж розчахнулися від неймовірно сильного удару ногою, й у кабінет зі швидкістю кур’єрського потяга ввалилася чиясь надзвичайно велика туша, освітлена ззаду трьома ліхтариками. Рідна міліція так не поводиться. Я вже було зібрався зітхнути з полегшенням, але не мав навіть вільної секунди, тому що моє коліно вже впнулося молодчикові в пах, а кулак розплющив йому носа. Допоки він не оговтався, я повернув його до себе спиною, здушив йому горло зігнутою рукою, приставив пістолет до його скроні і голосно наказав: «Кинь пістолет на підлогу, падло!» Хіба я міг говорити інакше? Тієї миті я був не слідчим Кононовим, а якимось найманцем, що виконує доручення свого боса.

Можливо, троє друзяк, що ввалилися в кімнату слідом за молодиком, який потрапив до моїх лабет, і застрелили б мене, якби були впевнені, що їхні кулі зможуть ефективно пробити такого товстого хлопчика, яким виявився мій імпровізований живий щит, а можливо, вони справді дорожили його життям. Не знаю. Ніхто з них гадки не мав, що мої патрони холості? Хоча я й сам, зізнаюся, вирішив тієї миті, що краще не думати про це, а діяти так, ніби вони бойові.

Горлорізів було троє. Усі в точнісінько таких самих, натягнутих до підборіддя плетених шапочках, як і ми. Вони світили ліхтариками мені в обличчя. Якби я міг відсторонено, збоку оцінити ситуацію, що склалася, то зауважив би, що і ми, і наші противники виявили