Танці утрьох - Олександр Медведєв

— Гм… — Наталя на деякий час задумалася. Складалося враження, що вона збирається з думками. Підшукує слова. — Смолич — це чоловік, який мені ніколи не подобався.

— Чому?

— Не подобався — і край. Підозрілий тип. Завжди сидів за своїм комп’ютером, завжди допікав Марину розмовами, після яких вона, як правило, виглядала на десять років старшою.

— Про що ж вони говорили?

— Я ніколи не була присутньою, але гадаю, вони розмовляли про справи. Про що ж іще вони могли говорити?

— Отже, у них були виключно ділові стосунки.

— Найпевніше, що так. Про інтим не може бути й мови Про дружбу — теж. Марина ніколи б не стала заводити собі таких нудних і нервозних друзів, як Божевільний Макс. Отже, залишається партнерство на діловій основі…

— Даруйте, як ви його назвали? Божевільний Макс?

— Це ми з Мариною його так позаочі називали.

Пам’ятаєте, був такий не дуже вдалий американський фільм з придурковатим Мелом Гібсоном?

— A-а, із Мелом… Згадав…

Кононов не сказав, що в юнацькі роки Гібсон був його єдиним кумиром.

— Згадав… — повторив Кононов. — А чи не було чого-небудь підозрілого в їхньому партнерстві.

Наталя втупила очі в стелю. Облуплена сіра стеля приватного, зданого в аренду будинку, який не раз був спостерігачем таких поглядів. Усі попередні мешканці частенько свердлили її очима. Мати, що годувала дитину, напевно, не зводила з неї очей, чекаючи свого чоловіка, низькооплачуваного службовця, що залишив квартиру першій дружині; троє військових теж розглядали її жовто-чорні розводи, дожидаючи приходу своїх подруг — дівчат із заводу важкого машинобудування; студенти підносили до неї очі, коли зубрили конспект.

— Я вже казала вам, що їхні стосунки були виключно діловими, — мовила досить владно Наталя.

— Але ж ви, моя люба (Кононов відчував неабияку втіху, називаючи її своєю!), щойно розповідали, як Марина скаржилася вам на неприємності на роботі… Хіба не так?

— Можливо… — непевно відповідала Наталя. — Ви хочете запитати, чи не був причетний до них Смолич?!

— Саме це. Ви дуже здогадливі, Наталю.

— На неприємності Марина скаржилася за день до вбивства, — розмірковувала Наталя. — Сумнівно, щоб її вивів з рівноваги який-небудь підступний учинок когось з її недоброзичливців. Вона ніколи не зважала на такий дріб’язок. Та й траплялося всяке так часто, що вона призвичаїлася, сприймала неприємності, як щось належне. Не стала б вона журитися і через критичну статтю в якому-небудь журналі. Бувало й таке, хоча позитивних відгуків про її колекції у пресі завжди друкувалося в двадцять разів більше. Отже, критика журналістів аж ніяк не могла рознервувати її. Якби протік дах у демонстраційному залі або пацюки згризли п’ятнадцять метрів болонського мережива, вона тим паче не стала б бідкатися мені — просто вжила б потрібних заходів і викинула цю дурницю з голови. Марина була не з тих, хто, обливши соусом сукню, кричить: «Усе пропало»! Отже, сталося справді щось надзвичайне, про що по телефону вона не могла розказати.

— А може, «великі неприємності» для Марини — раптова поява податкової інспекції? Або велика нестача на складі. Або сварка з людьми, що прикривали будинок моди і сприяли процвітанню її бізнесу? А можливо, неприємності були пов’язані не з будинком моди, а, скажімо, з «Блакитним Дунаєм». Це теж треба враховувати. Так чи інакше, все те, що ми можемо трактувати як «великі неприємності» пов’язане з грошима. Причому великими. А великі гроші нерозривно пов’язані з бухгалтерією — легальною чи нелегальною (це не має значення). Бухгалтерія ж невід’ємна від головного бухгалтера. Смолича. Логічно?

— Безперечно, — відразу погодилася Наталя. — До речі, про «Блакитний Дунай». Сама Марина бувала там дуже рідко. Усім заправляв Смолич, він же і курирував бухгалтерію ресторану.

— Он воно що? Значить, без Смолича Марина не змогла б зробити жодної фінансової операції. Так?

— Справді, так. Вона увесь час підписувала якісь папірці, а він заносив потрібні дані у комп’ютер і до цієї інформації Марина практично не мала доступу, — зізналася Наталя.

— Невже усе було саме так?

— Мені згадалося, як колись, десь півроку тому, Марина розповідала, що, чекаючи Смолича, який вийшов на кілька хвилин, у його власному кабінеті, вона спробувала переглянути файл, назва якого здалася їй досить кумедною.

— І як же він називався? — поцікавився Кононов.

— «Попка». Саме так, «Попка». Ви вже вибачте мені цю фамільярність, але з пісні слів не викинеш.

— І яка ж інформація містилася у цьому файлі? — поцікавився Кононов.

— Я теж її про це запитала. Але Марина, як зараз пам’ятаю, почервоніла і сказала, що як тільки спробувала переглянути зміст файла, у кабінет вбіг розлючений Смолич і, вигукуючи непристойні слова, виключив комп’ютер. Уявляєте, Володимире!

— Може, у нього там були які-небудь адреси повій або якась гра порнографічна? — зробив припущення Кононов.

Звичайно, він сам сумнівався у правдивості зроблених ним гіпотез. Хіба нормальний здоровий чоловік обурюватиметься, якщо його начальниця, сучасна жінка, побачить у нього в комп’ютері оголених одалісок. Хоча, звичайно, буває різне.

— А що ви можете сказати про Максима Петровича як про людину?

— Майже нічого. Знаю, що живе на широку ногу один у трикімнатній квартирі. З нашими манекенницями ніколи не заводив шури-мури, хоча неодружений, міг би позалицятися до кого-небудь. Тримає величезного мармурового дога. Він з ним одного разу приходив на якийсь пікнік. Я жодного разу