Танці утрьох - Олександр Медведєв

— Кинь пістолет, кому кажу?!! — крикнув удруге я своєму заручникові, що стікав кров’ю.

— Кинь, — сказав один із трьох.

Важкий предмет тупо вдарився об килимове покриття.

— І ви всі теж! Швидко! Опустіть ліхтарі!

Я здушив горло своєму заручникові так, що він захрипів, ковтаючи слину, але не зміг видати жодного звуку.

Усі троє змушені були кинути пістолети на підлогу.

— Жоро, вилазь через стіл, базару нема! — звернувся я до Пельша.

Може видатися смішним, але традиційна фраза «базару нема» мас магічну дію. Я використовував її для того, щоб мої противники могли трохи розслабитися.

— Що там у тебе? — загугнявів Пельш, жуючи свою плетену шапочку. Чи то з переляку, чи то для конспірації.

— Нормально все і братва нормальна! Ходи-но сюди.

За своєю спиною я почув кроки і важкий подих Пельша.

— Посвіти на підлогу і підніми пістолет.

— Братане, може… — звернувся до мене один із бандитів, що був, мабуть, за старшого.

— Спо-окійно! — обірвав його я. — Не сци, ще поживеш. Візьми пістолет, Жоро.

«Жора» взяв.

— Тепер усім відійти до стіни! Живо! Руки за голову!

Відійшли. До протилежної стіни коридору. Руки заклали за голови.

— Три кроки вліво!

Відійшли на три кроки вліво. Слухняні.

— Приєднуйся до них, швидко! — я штовхнув свого заручника туди, де стояло троє його братанів. Не потрібні мені заручники. У нас два пістолети, а в них — жодного.

Пельш підібрав усі пістолети з підлоги. Тієї миті він нагадував де Ніро у фільмі «Таксист». Усі дула були оснащені високоякісними глушниками. Два пістолети Пельш засунув за пояс, а інші два націлив на наших душогубів. «Цікаво, чи зможе він у разі необхідності вистрілити?» — подумав я і звернувся до нього з проханням:

— Жоро, дай-но мені один пістолет.

Відчувши у своїх руках справжню смертоносну зброю, я одразу пожвавішав.

— Скільки вас усього?

Відповіді не було.

Я двічі вистрілив бойовими в стіну за кілька сантиметрів від найближчого абрека.

— Ще четверо.

— Де?

Кілька секунд панувало мовчання, і я з прикрістю подумав, що якщо щоразу розв’язуватиму їм язики пальбою в стіну, то мені не вистачить патронів, щоб скінчити розмову. Однак, на щастя, хлопці виявилися тямущими і мені не довелося ще раз застосовувати зброю:

— Двоє внизу і двоє на даху, — відповів той самий абрек.

— Усім лягти на підлогу. Якщо хтось устане раніше, ніж через десять хвилин — уб’ю, — переконливо попередив я, не переймаючись тим, що здійснити сказане практично неможливо.

Ми з Пельшом, тримаючи під прицілом своїх супротивників, задкуючи, відступили до сходів. Залишати будівлю через дах і влаштувати без потреби перестрілку з охороною мені не хотілося.

— Вийдемо як білі люди — через вестибуль, — шепнув я Пельшу.

— Ти з глузду з’їхав?

— Однаково інакше не вдасться. Якщо треба буде — стріляй. Це наказ.

— Зрозумів, — Пельш був на подив небагатослівний.

Ми зупинилися біля сходів і прислухалися. Я посвітив ліхтариком у коридор, туди, де стояли наші недруги. Вони поводилися на подив досить сумирно. «Назвати їх боягузами у мене не повертався язик. Радше розумні, аніж легкодухі», — подумав я.

— Гаси ліхтарик, — наказав я Пельшу. — Дійдемо до нижнього прольоту, якщо внизу, під сходами, нікого не буде, спустимося у вестибуль. Ну а там зорієнтуємося. Зрозумів?

— Зрозумів.

Ми спустилися без проблем. Я обережно виглянув у вестибуль і побачив двох охоронців з ліхтариками. Один з них стояв біля скляних дверей і зиркав на вулицю, інший нервово ходив узад-вперед і блимав на всі боки ліхтариком. До нього було метрів п’ять-сім.

— Де ці чортяки лазять? — голосно позіхнув той з охоронців, що стояв біля дверей.

— А я знаю, — відгукнувся його напарник. — Може, уже когось розфасовують по пакетах.

Як тільки він замовк, я кинувся на нього й оглушив ударом пістолетної рукоятки по голові, а Пельш побіг до дверей, він спрямував на охоронця два пістолети і крикнув тому: «Лягай, суко, інакше вб’ю». На жаль, вартовий не послухав поради Пельша і вистрілив. Вистрілив і я.

Ну я, звичайно, не Гретинський. Тридцять із тридцяти вибиваю рідко. А от дев’яносто сім-дев’яносто вісім зі ста можу. Якось само собою виходить. А чим ще займатися розлученому капітанові Кононову? Як розважатися? Поправлятись у стрільбі.

Охоронець упав, скрутився і заскавучав від дикого болю в роздробленій щиколотці.

— Здаюся, хлопці!

Молодець. Розумний. Боягузом його теж не назвеш.

— Здаєшся, тоді кидай пістолет! — крикнув йому Пельш, голос якого я ледве впізнав. Живий, слава Богу.

Охоронець жбурнув нам пістолет. Теж, звичайно, із глушником. Не приватна охорона, а прямо якась регулярна армія.

Ми підібрали зброю, переступили через поваленого ворога і вибігли