Танці утрьох - Олександр Медведєв

12 травня, 11.28

Відділ по боротьбі з організованою злочинністю займав цілий поверх північного крила. Щоправда, його назва не зовсім точно відбивала специфіку діяльності відділу. Правильніше було б назвати його «відділом спостереження за організованою злочинністю». Річ у тому, що «боротьба» на завершальному етапі передбачає наявність результатів, а «спостереження» є лише процесом. Результатів було мало, зате «процес» здійснювався безупинно. Але працівників відділу не можна звинувачувати у відсутності результатів. На те були вагомі причини. Як-от: недосконале законодавство, корумпованість вищих ешелонів влади, погана матеріальна база тощо. Тому посадити кого-небудь або хоча б пригрозити вдавалося порівняно рідко.

Зате для ведення спостереження запроваджувалися усілякі новації. Аналітики у відділі працювали першокласні, мізки мали золоті. Хлопці з відділу знали про організовану злочинність міста все. Знали, але нічого зробити не могли.

Кононов не збирався схиляти їх до яких-небудь дій. Йому потрібна була тільки інформація. І нічого більше.

— Ба! Кого я бачу! — загорланив Букреєв. — Володимире Андрійовичу!

— Привіт, Андрію! — вигукнув Кононов, йому було дуже приємно бачити старого друга.

— Ніби й працюємо в одній організації, а бачимося раз у півроку, — журився майор Букреєв.

— Що поробиш, таке життя, — сентиментально мовив Кононов.

— Якими вітрами вас сюди занесло, Володимире Андрійовичу?

Майор Букреєв відчував неабияку насолоду називаючи Кононова, свого однокашника, на «ви». Він мав аналітичні здібності, і Кононов цінував його професійні навички так само, як і веселу вдачу та поступливість. Працювати з Букреєвим було приємно. Шкода тільки, що зустрічалися вони нечасто.

— Та от за консультацією до тебе прийшов. У мене тут одне дільце ніяк не…

— Зрозуміло, що не… А як же інакше? — Букреєв чудово розумів суть справи. Незакритих справ у відділі по боротьбі з організованою злочинністю було набагато більше, ніж у будь-якому іншому. — Що тебе цікавить?

— Та вбивство одне. У мене є підозра, що його замовили високі посадові особи. Словом, мене цікавить одна фірма…

— Без проблем. Але зауваж, що дрібницями ми не займаємося. На великих акул і мурен у нас, звичайно, є досьє. А от на всяких там…

— Ідеться про фантастичні суми…

— А як називається організація? — Букреєв відімкнув сейф і чекав, коли ж Кононов назве фірму, яка його цікавить.

— «Євротур», — мало не по складах вимовив Кононов.

— A-а, усе ясно, — сказав Букреєв і витяг папку, з ідентичним написом. — Утім, я і без документів розповім тобі, що це за організація…

Кононов і не збирався протестувати. Букреєв, втішений, що йому вдалося справити враження, заговорив ментовським тоном.

— «Євротур» — крамничка неподалік від колишнього будинку Політпросвіти. Пам’ятаєш це приміщення?

— Аякже… — протяжно мовив Кононов, пригадуючи свою нічну мандрівку.

— Директором у них працює якийсь Сапегін. Хлопці займаються тим, що возять дружин нуворишів по закордонах. Крім того, торгують чим завгодно — майонезом, шинкою, сантехнікою, автозапчастинами. Оборот у них ого-го і, ясна річ, аж ніяк не за рахунок туризму. На цьому великих грошей не заробиш. Ще я знаю, що в них зв’язки на багатьох митницях, що переганяють вони через румунський кордон антикваріат і напівлегальний мотлох. Податки платять справно, але вони, прямо скажемо, замалі у порівнянні з їхнім реальним оборотом. Ще, чи вистачить? — Букреєв запитував так, як це роблять учні, які визубрили нудотний матеріал і сподіваються на похвалу вчительки.

— Ще, звичайно, ще! Якщо можна, більше про Сапегіна.

— Про Сапегіна то й про Сапегіна… — погодився Букреєв. — Є такий тип. Він, звичайно, не головна особа фірми. Тобто я хочу сказати, що він там грає другорядну роль. Про таких кажуть «мордою торгує». Ти його хоч раз бачив?

— Бачив, — запевнив його Кононов, намагаючись вкласти у свої слова якнайбільше щирої зневаги.

— Тоді набагато легше. Я його давно знаю. Пам’ятаєш Бурова, грозу місцевих партократів і друга всіх стукачів в окрузі? Його судили років п’ять тому?

— Пам’ятаю, мені один адвокат, що Бурова в суді захищав, усі вуха про цю справу продзижчав.

— Як прізвище того адвоката?

— Ходош.

— Так-от Сапегін у Бурова працював фотографом — клацав усякий компромат і ще по сумісництву був хлопчиком на побігеньках. Він досить швидко обтесався, звикся, завів корисні знайомства, а коли хазяїна посадили, дав драла. Але знайомства в нього залишилися!

— Хто б міг подумати! Я, чесно кажучи, вважав, що Сапегін до того, як засів у «Євротурі», корів пас.

— Ех, Володимире Андрійовичу! — зітхнув Букреєв, ніби кажучи «Який ви наївний!». — Корів Сапегін не пас. Після арешту Бурова він зник кудись на півроку — принаймні з мого поля зору. А з’явився вже в особі процвітаючого директора.

— Як ти вважаєш, чим він займався ці півроку?

— Бігав по колишніх друзях Бурова й авторитетах і пропонував свої послуги. Може, ще відсиджувався якийсь час на дачі чи в родичів. Про всяк випадок, щоб зрозуміти, куди вітер дме…

— Ага. А якої думки про «Євротур» магнати міста?

— Не знаю, — чесно сказав