Танці утрьох - Олександр Медведєв

Провівши поглядом джип, що повіз Ходоша на зустріч із Гретинським, Пельша — до Оленки, а Марію, напевно, додому, я зробив невеличку перебіжку під дощем і опинився перед масивними міцними дверима, на вивісці яких красувалася жінка, що осідлала бика, а буквами, стилізованими під грецькі, було виведено: Акціонерне товариство «Євротур». Я ввійшов усередину.

За столом у вестибулі сиділи два охоронці в цивільному.

— Вибачте, ви у якій справі? — поцікавився один з них.

— Справи в прокурорів, — заговорив я блатним жаргоном. — Мені директор ваш потрібен, хлопці.

Охоронці переглянулися. Було помітно, що вони вирішують непросту дилему: послати мене під три чорти чи пропустити.

Нарешті один з них сказав:

— Другий поверх, двісті перша кімната.

Я пройшов повз них перевальцем, умисно важко ступаючи, розмахуючи руками і взагалі щосилами намагаючись не втратити реноме, яке мені вдалося здобути. Склалося враження, що відвідувачів з такими манерами охоронці зустрічають не вперше.

Двері двісті першої кімнати, на моє щастя, були відкриті і я, побачивши, що місце секретаря пустує, оминув італійські офісні меблі, пройшовся по чудовому килимовому покриттю прямо до дверей, за якими, як мені здавалося, мав сидіти Сапегін.

— Добродію! — почувся за моєю спиною жіночий голос.

Я навіть не подумав обернутися, відкрив двері і потрапив у невеликий кабінет. За столом, заставленим факсом, комп’ютером, принтером і всіляким канцелярським приладдям, сидів не дуже приємний на вигляд хлопець і зосереджено дивився в дисплей. Він відреагував на мою появу трохи із запізненням.

— Сідайте, — буркнув власник кабінету.

Сідаючи в крісло, виготовлене з вигнутої нікельованої трубки, обтягнутої штучною шкірою, я показав посвідчення.

— Сапегін Борис Миколайович? — спокійним тоном запитав я.

Він здивовано подивився на мене, на протягнене посвідчення і, зметикувавши, хто сидить перед ним, відповів:

— Я. А в чому, власне, річ? — запитав він у свою чергу. Причім дуже агресивно.

Не маючи ні бажання, ні настрою вдаватися до прелюдії, я не став нічого вигадувати, а просто повідомив:

— Я розслідую вбивство Рубіної. Оскільки ви є її родичем, хоч і неблизьким, — на цих словах я навмисно зробив акцент, — то, ясна річ, мені хотілося б поставити вам кілька запитань.

Сапегін розвів руками:

— Будь ласка. Якщо це допоможе слідству — із задоволенням.

— Скажіть, що ви робили в неділю, шостого травня, з десятої до першої години? — я вирішив почати із головного.

— У неділю? Шостого травня? — Сапегін на хвилину задумався. — Я можу відповісти досить точно. До одинадцятої я спав, потім поснідав, потому вийшов прогулятися, а біля другої у мене була ділова зустріч.

«Вийшов прогулятися…» Це мені сподобалося. Досить цікаво.

— І де ж ви гуляли? — запитав я, плекаючи надію.

— Де? — на подив бадьоро перепитав Сапегін. Створювалося враження, що відповідати, не перепитуючи, він узагалі не вміє. — А й справді, де? Я пішов по набережній Сени ліворуч, потім праворуч… По-моєму, це не так важливо.

Я зів’янув. Для розслідування напрямок прогулянок Сапегіна Парижем не мав ніякого значення. На жаль, наступне моє питання було ще більш дурним:

— А хто може підтвердити факт вашого перебування у Франції?

— Хто? Та вся фірма, — знизав плечима Сапегін. — І деякі дівчатка на Монмартрі, — додав він, вишкіряючи зуби.

— Скажіть, а в яких стосунках ви перебували з Рубіною?

— Чесно кажучи, ми не спілкувалися. У неї було своє життя, у мене — своє.

— А коли ви бачилися з нею востаннє?

— Давненько, ох давненько, — зітхнув Сапегін. — Думаю, не менше, ніж три роки тому.

— За яких обставин?

— Вибачте, це дійсно важливо для слідства?

— Авжеж, і навіть дуже. — з натиском сказав я.

— Ну, зрозумійте мене… Просто мені не дуже приємно про це говорити…

— Нічого, — підбадьорив його я.

— Я позичив у Марини гроші і не встиг віддати вчасно… Набігли проценти… А через деякий час я зрозумів, що взагалі не зможу розрахуватися…

— Велика була сума? — між іншим запитав я.

— Середня. Чотири копійки.

Я, звичайно, знав, що «копійка» означає тисячу, і розумів, що йдеться про чотири тисячі доларів, але офіційній особі, так заведено, належить оперувати офіційними назвами. Тому, щоб не було розмов, що опитаний мав на увазі зовсім інше, я прикинувся дурником.

— Пробачте, громадяне Сапегін. Як ви сказали?

— Чотири копійки, тобто чотири тисячі доларів, — трохи поморщившись, уточнив він.

— Тепер зрозуміло. Що ж сталося далі?

— Та нічого особливого. Я зустрівся з Мариною, щоб порозумітися і попросити продовжити терміни повернення. Вона почала кричати, порвала мою розписку, жбурнула клапті мені в обличчя… Ось тоді я і бачив її востаннє. Пізніше, коли в мене з’явилася можливість повернути гроші, я дзвонив їй, пропонував зустрітися, але вона не захотіла.

«Боже ж мій. „Порвала розписку…“ Чотири тисячі… Та під ті відсотки, які брали три роки тому… По-моєму, громадянин Сапегін трохи переборщив».