Танці утрьох - Олександр Медведєв

У новенький джип пана Ходоша сіли троє. Власник машини, слідчий Володимир Кононов і його молодший колега Ігор Пельш. Джип безшумно рушив з місця і полетів, тримаючи курс на будинок моди «Наталі».

Вони доїхали до місця призначення дуже швидко. Ходош припаркувався біля самого ґанку, вийшов з машини і рішучою ходою попрямував до дверей з написом: «Тільки для співробітників». Він явно бував тут і раніше.

Чорний хід був чорним тільки номінально. Килимові доріжки покоїлися на широких сходах, а в горщиках красувалися доглянуті і добре освітлені штучним світлом пальми і фікуси.

Ходош упевнено сказав «сюди» і вказав пальцем на двері з табличкою «директор Марина Рубіна». Очевидно, поки не минув термін жалоби, незважаючи на те, що табличка морально застаріла, її ніхто не зважувався зняти. Тим більше, що нового директора поки не було. Прийняв нас головний бухгалтер, пан, який був на похороні у шкіряному плащі.

Нас зустріла Маринина секретарка, дівчина років двадцяти восьми. Кононов згадав, що вже бачив це кирпате личко на похоронах і чув цей дзюркотливий голосок по телефону, коли сповіщав про вбивство півгодини тому.

— Марія, — нервово представилася дівчина.

— Це ви нам дзвонили?

— Я, — підтвердила дівчина.

— То що у вас сталося?

— Я бачила Марину Рубіну, — запинаючись, сказала Марія.

— Сьогодні? — Кононов ледве стримався, щоб не розсміятися.

— А чого б я вам дзвонила. Я ж не дурепа.

— А ви впевнені, що це була саме Марина?

— Абсолютно, — якось у ніс проговорила Марія, і Кононов зміркував, що причиною тому є не нежить, а сильне хвилювання. — Ми ж із нею пропрацювали разом шість років, щодня зустрічалися.

— А де ви її бачили?

— Вона заглянула в кабінет за десять хвилин до того, як я подзвонила вам. Я так перелякалася, — очі дівчини наповнилися сльозами, але вона стрималась.

— І що було потім? — це запитання здалося Кононову геть ідіотським.

— Я вискочила за нею, але не одразу, тому не знаю, куди вона поділася.

Ходош попросив дозволу закурити і, не дочекавшись відповіді, дістав з пачки цигарку. Сизі клуби диму заповнили кімнату. Обстановка була вкрай напруженою.

— А що було потім? — цинічно втрутився у розмову Пельш. — Що ви зробили потім?

Марія розгублено подивилася на нього.

— Потім я побігла до Ольги Михайлівни. Коли відкрила двері, її пересмикнуло. Вона сказала, що теж хвилину тому бачила Марину і злякано перехрестилася. Я і не думала, що вона така набожна.

— Це схоже або на колективну галюцинацію, або на розіграш, — прокоментував почуте Пельш.

Марія отетеріла:

— Який розіграш! Це була Марина, одягнена у свій улюблений костюм — сіренький лляний з букле!

Ходош і Кононов здивовано переглянулись. Пельш, стояв біля вікна, безсторонньо розглядав автомобілі і не реагував на те, що відбувалося.

— Що робитимемо? — запитав Кононов, якому було дещо ніяково. Йому згадалися його нічні кошмари, що дошкуляли йому всю ніч.

Пельш зробив розумну пропозицію.

— Ходімо поговоримо з Ольгою, як ви сказали?..

— Михайлівною, — уточнила Марія.

— Можна я залишуся тут? — попросив Ходош.

У нього було таке обличчя, ніби він зараз виблює.

— Бога ради, — сказав Кононов, що уперше, мабуть, побачив в адвокаті Осетинського щось людське. — Звичайно, ми незабаром повернемося.

— Може, кави, — запропонувала Марія і тремтячими руками ввімкнула в розетку білий імпортний чайник з безліччю кнопочок і різних прикрас.

— Охоче, — сказав Ходош, який, здавалося, уже шкодував, що напросився скласти компанію Кононову і Пельшу.

— Кабінет Ольги Михайлівни через двері ліворуч, — пояснила Марія, яка розуміла, що розмова міліціонерів зі свідками буде більш довірчою, якщо не заважатимуть сторонні.

Пельш і Кононов вийшли, безпардонно хряснувши дверима, немов вони перебували в Управлінні.

— Ну? — запитав Пельш, коли вони вийшли за межі кабінету.

— Що ну? — огризнувся Кононов.

— Ти віриш в існування привидів? Трилерів передивився чи що? — скептично запитав Пельш.

— Дай мені спокій.

Вони постукали в кабінет Ольги Михайлівни і, відкривши двері, побачили, як та плаче, а біля неї сидять жінки і на різні голоси заспокоюють і втішають її.

— Ну прямо, як жива, — схлипувала Ольга Михайлівна.

— Прошу пробачення, — голосом головуючого на зборах почав Кононов, — ми з міліції і хотіли б переговорити з Ольгою Михайлівною віч-на-віч.

Без єдиного зайвого слова жінки піднялися зі своїх місць.

— Не розходьтеся далеко і попросіть тих, хто бачив що-небудь підозріле, зайти сюди після того, як ми переговоримо, — додав Пельш.

Кононов самими лише очима подякував своєму напарникові за допомогу. Коли кімната звільнилася від зайвих очей і вух, Кононов почав розпитування.

— То що ж насправді сталося? — строго запитав він.

— Покійницю бачила, Марину Рубіну, — випалила Ольга Михайлівна.