Танці утрьох - Олександр Медведєв
Тієї миті я відчував себе Роландом, хоча ні, Ланселотом у ментовському кашкеті.
* * *10 травня, 9.33
Атмосфера у СІЗО, як завжди, пригнічувала, Я пред’явив своє посвідчення «головному крутієві», як назвав би охоронця колишній Бенефіцій Лемент, у супроводі конвоїра минув дві пари ґратчастих дверей, пройшов довгим коридором, наприкінці якого було ще двоє таких самий дверей, спустився сходами, що замість поруччя мали щільну решітку, і, нарешті, дістався до ізолятора.
Гретинський займав цілком пристойну камеру, призначену для одного в’язня. На столі височів стосик книг. Жан Жені, М. Кузьмін, Є. Харитонов… Цих авторів я не знав.
Сам Гретинський лежав, повернувшись обличчям до стіни, і відреагував тільки на оклик конвоїра. Встав і, дивлячись потускнілими, байдужими очима прямо перед собою, мовив: «Підслідний Михайло Гретинський».
Я відпустив конвоїра.
— Дозволите? — запитав я, указуючи на лежак.
Гретинський замість відповіді знизав плечима.
Я сів, закинув ногу за ногу. Гретинський відійшов у протилежний куток (на відстань приблизно двох метрів від мене) і сперся на стіну. На його обличчі не було ні подиву, ні невдоволення з приводу мого, як мені здавалося, несподіваного візиту.
— Ви б сіли, Михайле. У ногах правди нема, — сказав я, вказуючи на лежак поруч із собою.
— Боюся, безпосередня близькість такого закоренілого кримінальника, як я, зашкодить такому охоронцеві правопорядку, як ви, — наголошуючи на кожному слові, мовив Гретинський. Було помітно, він хотів ущипнути мене, але його природжене почуття такту згладило контроверзу.
— Нічого, у мене така робота, — байдуже сказав я і мимовільно став учасником рольової гри «безсторонній слідчий і зухвалий підслідний».
Гретинський сів. Звичайно, за правилами розпочатої ним же гри це був необачний крок: могло здатися, що він спасував, хоча насправді кожен жест його говорив: «Ви можете робити з моїм тілом усе, що вам заманеться: садовити, стріляти… Моя внутрішня воля не зазнає від цього ніякого збитку. Я вільний».
— Зазвичай, перед тим як говорити з підслідним, я заздалегідь вибудовую подумки схему розмови. Якщо ж ідеться про звичайний допит, я керуюся посадовою інструкцією, — Гретинський криво посміхнувся; добре що хоч так, — і за допомогою наявних доказів і свідчень домагаюся від підслідного визнання. Хочете вірте, хочете ні, але я не знаю, як мені вести з вами бесіду.
— Бесіду? Хотілося б знати про що? Я написав зізнання, від жодного зі своїх слів відмовлятися не збираюся, на суді, запевняю вас, я розповім усе з найменшими деталями так, що жоден, навіть найкращий, адвокат не зможе виправдати мене. А розмовляти нам нема про що. Сподіваюся, ви вже передали справу своєму начальникові?
Гретинський уперто дивився убік. Гадаю, задля того, щоб не виказати мені своєї ненависті.
— Ні, Михайле, — сказав я. — Ваші показання не включені в справу.
Я замовк. Мені було цікаво побачити його реакцію.
Гретинський деякий час сидів нерухомо, потім глянув мені у вічі. У його погляді не було ні ненависті, ні, як я сподівався, радості, лише тривога. Саме ця обставина змусила мене визнати правоту Наталі і ще раз переконався в справедливості власних припущень.
— Як? Ви часом з глузду не з’їхали?
— Ні, Михайле. Чесно кажучи, створюється враження, ніби маку наїлися ви. Ну скажіть на милість, навіщо нормальній людині обмовляти себе? Я розмовляв з Наталею, з Іваном Денисовичем і з вашими сусідами — усі в один голос твердять, що ви не винні. Та й доказів проти вас немає.
Про щоденник Рубіної я не обмовився жодним словом: не хотілося згадувати зайвий раз нічний кошмар і бентежити Михайла знанням інтимної таємниці, яку я подумки назвав «танці утрьох».
— Таким чином, — продовжив я, — справа ще не закрита. Що ж до ваших показань, — я поліз у кишеню і дістав кілька складених вчетверо аркушів паперу, — то вони перед вами.
Я розклав їх і простягнув Гретинському.
— Громадянине Гретинський, ви упізнаєте свій підпис? — запитав я, дивлячись на його тремтячі руки.
— Авжеж, — оторопіло відповів він.
— Так-от, волею наданою мені владою, я денонсую усю вашу белетристику.
Сказавши це, я блискавично забрав у нього аркуші, дістав із задньої кишені штанів запальничку і підпалив їх. На кам’яну підлогу камери, корчачись від вогню, упало папір’яччя — неправда про убивство Марини Рубіної.
Гретинський дивився на мене, як на божевільного.
— На біса ви це зробили? — запитав він, ковтаючи слова так, ніби хотів позбутися кістки, що застрягла посеред горла.
— На біса? — перепитав я. — Усупереч поширеній думці про те, що більшість представників виконавчої влади продажні, серед них іноді трапляються, уявіть собі, досить порядні і чесні люди. Я розумію, Михайле, що комусь вигідно вас посадити. Цей невідомий — найвірогідніше зведений брат Марини Сапегін. Але це не все, я переконаний у тому, що за його спиною стоїть якась могутня організація, яка не пошкодує ні сил, ні грошей, аби запроторити вас за ґрати. Вони ж погрожували вам, Михайле?
Гретинський ледь помітно кивнув. Тепер я був абсолютно впевнений у тому, що йому погрожували і він боявся своїх недоброзичливців більше, ніж виправної колонії суворого режиму. Його залякали настільки, що
