Танці утрьох - Олександр Медведєв

не менше одного разу на місяць. У старі часи, ясна річ. Тільки якась панахида — а їх чомусь полюбляли влаштовувати саме тут — його посилали сюди з вінком від Управління. Тільки якісь урочисті збори — знову відряджали Кононова, знову він делегат від Управління. У своє виправдання слідчий згадав, що не був тут принаймні років п’ять. Звичайно, відтоді все змінилося.

«Тепер усе по-іншому. Однак не впізнати цей будинок — це вже занадто», — критикував себе Кононов, розглядаючи авангардний живопис, що прикрашав ті самі стіни, які раніше були розцяцьковані портретами партійних вождів і кам’яних ликів переможців соцзмагань.

— Потрібно більше відпочивати, Володю, — утішив його Пельш, що, ясна річ, здогадався про що думає Кононов. — А то ми з тобою, крім роботи, ніде не буваємо. Оленка теж мені вчора дорікла.

Кононов кивнув на знак згоди.

Він почував себе ні в сих, ні в тих. Поява цієї «примари» зруйнувала картковий будиночок логічних суджень, нашвидку споруджений ним за минулі дві доби. Містика, злий розіграш, помилковий слід? Що робити далі він просто не знав.

— Пам’ятаєш, — емоційно продовжував Пельш, — ти днями запитував мене, що я про тебе думаю. Я тобі тоді не все сказав.

Кононов пильно подивився в очі напарника. Завжди цікаво дивитися в очі людині, яка збирається різати правду-матку.

— То, що ти хочеш сказати? — перепитав Кононов, криво посміхнувшись.

— Гадаю, ти зовсім за собою не стежиш. Подивися на Ходоша, який він доглянутий, випещений, подивися, які тут усі стильні і красиві, раззирнися навколо! Ти ж гарний мужик! Що ти ходиш місяцями в одних і тих самих затертих і засмальцьованих джинсах і сорочці, яка вже й на ганчірки не годиться. Теж мені, генерал піщаних кар’єрів! Та на тебе ж жодна нормальна баба не подивиться! Щовечора наодинці з телевізором чаї ганяєш, у той час як нормальні чоловіки роз’їжджають на своїх тачках по нічних клубах і більярдних. Ти що, зібрався в труну лягти через років десять? Та подивися, скільки дівчат навколо шастає по вулицях безкарно!

— Безкарно? — здивовано перепитав Кононов, вражений зізнанням свого друга й напарника.

Коли Пельш вирішив відсапатися, Кононов поклав руку йому на плече.

— Ось тепер — спасибі, — сказав він зовсім щиро.

Пельш закурив, збентежений раптовістю свого пориву. Він переживав, чи не сказав зайвого.

— Та ти не сердься, Володю, я й сам не кращий, — сказав Пельш, щоб примиритися.

— Я ж тобі сказав: спасибі, — повторив Кононов і вказав Пельшу на фігуру чоловіка в сріблястому костюмі, що наближався до них з боку коридору.

Кононов упізнав лише один раз баченого ним на похороні Марини головного бухгалтера будинку моди «Наталі» Максима Петровича Смолича.

Бухгалтер був явно збентежений, хоча пнувся зі шкіри, щоб довести протилежне.

— Ольга Михайлівна порадила мені звернутися до вас, — почав він, забувши представитися.

— Ігор, — Пельш дружелюбно простягнув бухгалтерові руку.

Кононов послідував його прикладу.

Бухгалтер усвідомив, що припустився помилки, але, здається, йому було зовсім не до етикету.

— Максим Петрович Смолич, — сказав він пригнічено.

«Класичний невротичний тип, — оглядав співрозмовника Кононов, — тонкі вузькі губи, впалі очі, вилиці, що виступають, погляд, що сновигає туди-сюди, занадто рухливі жести. Невротик — не така вже й рідкість у наш час».

— Слухаємо вас, — Пельш охоче грав «старшого», — за яким, власне, правом?

Кононов і далі мовчки сканував співрозмовника.

— Я навіть не знаю, як почати… Річ у тому, що сьогодні мені дзвонила Марина Рубіна. Наш директор. Це якось дивно, адже я сам був на її похороні.

— А ви впевнені, що це був її голос? Що вам дає право стверджувати, що це була вона? — поцікавився Кононов.

Бухгалтер опустив погляд і задумався. «Підшукує вагомі аргументи» — зауважив про себе Кононов.

— Чути, звичайно, було погано — у трубці постійно щось тріскотіло і сичало, але все-таки недостатньо погано для того, щоб я не впізнав голос своєї начальниці, з якою пропрацював близько трьох років.

— Що вона сказала?

— Вона? Та нічого істотного. «День добрий, Максиме Петровичу», вона завжди так зверталася, а не як більшість з нас каже «Доброго дня».

— І це все? — запитав недовірливо Пельш, що, здавалося, був упевнений у тому, що покійниця обов’язково має розповідати по телефону про захоплююче життя на небесах.

— Ні, не все, — сказав дуже тихо і невиразно бухгалтер. — Ще вона запитала, як мої справи.

— І що ви їй на це відповіли?

— Чесно кажучи, я з переляку жбурнув трубку. А потому почав себе заспокоювати, що це, напевно, якийсь розіграш. Знаєте, іноді хлопчиська і дівчиська люблять балуватися з телефоном.

— Буває таке, — підтримав бухгалтера Пельш. — А що потім?

— А потім до мене зайшла Марія, через яких-небудь п’ятнадцять хвилин і повідомила, що бачилася з Мариною.

— А о котрій вам дзвонила Марина? — запитав Кононов, якому за останні два дні стало набагато звичніше казати «Марина», аніж «Рубіна», начебто йшлося про давню знайому. І справді, після прочитання щоденника Марини в Кононова склалося враження, що він її давно і добре знає.

Максим Петрович глянув на свій фірмовий годинник, хоча прямо перед ним