Розбивши її життя (частина 2) - Сафо Мелі

Олексій

Всю ніч мене мучили жахливі сни. Я то прокидався в холодному поті, то знову провалювався в тривожні марення. Коли вкотре розплющив очі, годинник показував п'ять ранку. Потрібно вставати, інакше ця жахлива ніч ніколи не скінчиться.

Піднявшись, насамперед побачив цуценя, яке сопіло поруч зі мною на ліжку. Варто мені було встати, собака одразу прокинувся і пішов слідом за мною у ванну. Я вмився і почистив зуби, зварив каву і вже за звичкою вийшов на балкон. Цуценя лягло біля моїх ніг і знову задрімало.

Я дивився на смішного дитинча, але мої думки вже метнулися в кімнату Асі, де я залишив її вчора. Вона розклеїлася. Наспіх зібрала свої речі, потім я привіз їх з Алісою додому, допоміг усе занести, але Ася… Немов тінь, мовчки пішла до себе і лягла на ліжко просто в одязі. Аліса набрала води у відерце, щоб я поставив квіти у Асі в кімнаті.

Вона лежала на ліжку якась знесилена і надто бліда. Я злякався, чи не захворіла. Ще трохи, і через шкіру почнуть світитись кістки. Підійшов до неї і сів на підлогу біля її ліжка. Вона мовчки дивилася на мене, а я не витримав і доторкнувся: спочатку до чола, перевірив, чи не має температури, потім провів рукою по щоці. Зовсім втомлена. Було боляче дивитись на неї таку, але я не міг відірвати від неї очей. Ми встановили якийсь візуальний контакт, який через погляд незримою ниткою поєднував наші душі. Усередині щось затремтіло і одразу обірвалося, коли Ася заплющила очі.

Я ще раз погладив її по щоці і, не промовивши жодного слова, вийшов у коридор.

– Поспостерігай за нею. – попросив я Алісу. – Щось їй погано зовсім. Вона взагалі щось їла сьогодні?

Аліса знизала плечима:

– Вранці поспіхом випила чашку кави і втекла з тобою на зустріч до Парфьонова.

– Алісо, їй треба нормально харчуватися. Подивися на неї, поглянути нема на що. Якщо кілограм сорок вісім важить, то добре. І то не факт.

– Добре, я проконтролюю.

– Продиктуй мені свій номер телефону, я вранці зателефоную, а потім заїду, привезу вам харчі.

Аліса забарилася:

– Не потрібно. В нас все є. І гроші також є. Я простежу, щоб вона нормально харчувалася, не хвилюйся.

Я кивнув. Мене зачепило, що вона відмовляється від моєї допомоги. Але це не найстрашніше, що може бути. Аліса знає про нас з Асею все, і я міг стати їй ворогом номер один за те, що образив її матір. За те, що зник і не знав про неї нічого. Натомість вона спілкувалася цілком спокійно та ввічливо. Можна сказати, що навіть дружньо.

– Добре. Але номер телефону дай, я подзвоню.

Аліса продиктувала мені номер, і я пішов. Коли я приїхав додому, знову відчув цілковиту порожнечу та самотність. Стіни тиснуть. Я ходив з кутка в куток, не знаходячи собі місця. Нарешті, згадавши дещо, взяв телефон і набрав номер.

– Привіт, Сергію. Як поживаєш?

– Потроху. Робота, сім'я, клопіт. А ти як, друже?

– Та ось у справі дзвоню. Цуценя хочу взяти, лабрадора.

– О. Є одне, дівчинка, ось тільки... Загалом, приїдь, все сам побачиш.

– Можу прямо зараз?

– Звичайно, Світлана зустріне. Адресу пам'ятаєш?

– Пам'ятаю. Буду за півгодини.

Із Сергієм ми познайомилися по роботі. Будували йому будинок у передмісті кілька років тому і якось почали спілкуватися. Не те щоб стали друзями, ні. Швидше товаришами. Його дружина Світлана розводить породистих собак, тому питання, де взяти цуценя – взагалі не виникало.

Через тридцять хвилин я під'їхав до високих воріт і зателефонував у домофон. Одразу замок видав гучне клацання і хвіртка відкрилася. Я увійшов на подвір'я, назустріч мені вийшла Світлана, ведучи за собою білого цуценя на повідку. Світлий клубок обережно ступав по траві потужними лапами і сором'язливо поглядав на мене блакитними очима.

– Привіт, Льош. – усміхнулася до мене Світлана. – Ось, знайомся – це Мері.

Я сів навпочіпки і простяг руку до цуценя:

– Гей, маля! Привіт! – воно у відповідь радісно завиляло хвостом і тицьнуло мокрим холодним носом у мою долоню. – Хіба в них не карі очі мають бути? – звернувся я вже до Світлани.

– Так. Але іноді трапляються такі чудеса природи. Ще в неї руда плямка на животику. Такі собаки вважаються відбракованими. Усіх цуценят давно розібрали, одне воно залишилося, ніхто брати не хоче.

Мері сиділа на траві і широко посміхалася, висунувши язика і часто дихаючи. У прямому розумінні, собача посмішка! Наче говорила мені: «Ну, глянь, яка я класна! Давай будемо дружити!». Я схопив її на руки і притис до себе:

– Ну що, житимеш зі мною?

Собака завиляв хвостом ще швидше і щось проскулив, ніби намагаючись мені відповісти.

– Бачу, ти їй подобаєшся. Зазвичай вона сором'язлива, з чужими людьми не одразу йде на контакт.

Від щастя я притискав тепле цуценя до своїх грудей:

– Скільки з мене?

– Десять копійок. – засміялася Свєта.

– В сенсі? – здивувався я.

– Безкоштовно, Льош. Ми її навряд чи влаштуємо комусь. Забирай так. Просто дай десять копійок, щоб здоровою була. Є у нас така прикмета.

Про собаку я мріяв із дитинства. Все ніяк не наважувався. Мріяв саме про лабрадора, чомусь саме ці собаки асоціюються у мене з добротою та сім'єю. І, звичайно ж, я чудово знаю, скільки таке цуценя коштує.

– Світланко ... Це несерйозно. – заперечив я.

– Давай так, ти забираєш Мері, любитимеш її і будеш берегти. А коли буде можливість, під'їдеш, допоможеш нам зробити новий вольєр. Або хлопців своїх пришлеш. Піде такий взаємозалік?

– Піде!

Я не міг повірити своєму щастю! У мене нарешті є собака!

– Ну ось і добре! Так, дивись, щеплення у неї всі є. Ось документи та список того, що потрібно купити, який корм давати і таке інше. Якщо виникнуть якісь питання – одразу дзвони мені, я все розповім.

Попрощавшись, я посадив Мері в машину.

– Їдь обережно. – сказала насамкінець Світлана. – Цуценят іноді нудить.