Розбивши її життя (частина 2) - Сафо Мелі

Олексій

Я вийшов з її палати і пішов коридором у бік виходу. Ні, я все розумію, я сильно завинив перед нею, ми давно вже не близькі один одному. Можливо, вибрав не той тон і даремно на неї нагримав за безвідповідальне ставлення до здоров'я. Але… навіщо ж отак?

Мені було образливо. Чисто по-людськи прикро! Я, як ідіот, все кидаю, їду до неї, переживаю, забиваю на правила дорожнього руху та світлофори. В голові одна єдина думка: аби з нею все було гаразд!

– Олексію! – почув я ззаду голос Аліси. – Почекай!

Я зупинився і обернувся.

– Так, Алісо.

– Послухай, вибач за маму. Вона на емоціях. Сама не розуміє, що каже.

– Ні, Алісо. Тобі нема за що переді мною вибачатися. Вона має рацію. Я чужа людина і не маю права її сварити, не маю права лізти в її життя та нав'язувати свою присутність. Але вона поставила мене на місце надто жорстоко. Тому мені краще піти. Як уже сказав, якщо щось знадобиться – дзвони відразу.

Аліса розчаровано опустила плечі:

– Я думала, що ти її кохаєш. А тепер бачу, що ні.

Усередині мене щось здригнулося, і я поглянув Алісі у вічі. Адже вона зараз явно маніпулює?

– Кохаю, Алісо, хоч вона мені й не вірить. Але дуже сильно кохаю.

– Коли кохають, не опускають руки. – вимовила вона з докором.

– А що мені ще лишається робити, якщо вона відштовхує мене раз за разом, будує між нами мур і з усіх сил намагається відгородитися! Одна ця її реакція на мене чого варта!

– А ти не думав, що вона тебе теж кохає, просто боїться?

Я широко посміхнувся:

– Алісо, я вже не в тому віці, щоб тішити себе подібними ілюзіями.

– А це не ілюзії. Поміркуй сам. Якби вона до тебе нічого не відчувала, їй було б байдуже. Людина, якій все одно, не відчуває жодних емоцій та не висловлює їх іншим. А вона завелася одразу, як тільки тебе побачила. І це говорить про те, що ти їй не байдужий.

У чомусь Аліса мала рацію. Але вся ця ситуація настільки вибила мене з колії, що я не був готовий аналізувати також тверезо, як вона.

– Можливо й так. Я обов'язково подумаю про це.

Розвернувся і вже спокійніше пішов до виходу, відчуваючи на своїй спині пильний погляд Аліси до тих пір, поки нас не розділили двері відділення.

***

З того дня минуло три тижні. Я більше не бачив Асю і не розмовляв із нею. Чи варто говорити про те, що мої думки вона не покидала навіть на секунду. Я ніби захворів. Все навколо нагадувало про неї. Навіть мій балкон. Єдине місце, де раніше я міг відпочити, тепер асоціювався з нею, з її щоденником і постійно навіював спогади.

Повернувся з навчання Єгор, і ми втрьох із Мері переїхали до села. У першій половині дня я їздив у місто вирішувати робочі питання, а потім повертався і ми з Єгором працювали над ремонтом будинку, який розпочали відразу після переїзду.

Дні проходили однаково. Робота, будинок, ремонт, сон – і вранці все спочатку. Про те, що з Асею все добре, я знав від Аліси. Ми переписувалися з нею, і вона повідомляла, що у них все гаразд, що мама поринула в роботу, і почувається цілком нормально.

Ось тільки я не відчував себе спокійно. Щохвилини, повертаючись думками до Асі, я відчував, що повільно божеволію, провалююся в якусь прірву, з якої не буде виходу. Наче відірвали частину мене, і тепер я повільно помираю. Поринаючи в такі думки, я, звичайно ж, намагався взяти себе в руки, максимально завантажував себе роботою та справами, щоб хоч якось відволіктися.

Єгору про Асю та Алісу я поки нічого не говорив. Сказати треба було, ось тільки я поки що ніяк не міг вибрати відповідні слова та момент для цієї розмови.

Мері підросла і вдосталь носилася подвір'ям на свіжому повітрі. Вони дуже потоваришували з Єгором, який теж з дитинства мріяв про собаку. Ось тільки Олена завжди була проти.

Ми тільки закінчили ремонт Єгорової кімнати, тієї самої, в якій я жив раніше. Собі ж я вирішив переробити кімнату матері, потім ще вітальню і кухню. Роботи у будинку було ще вдосталь. Але, прибравши кімнату після ремонту, ми вирішили одразу розставити меблі і переїхати туди того ж вечора, щоб вже завтра почати ремонт у моїй.

Втомлені та задоволені собою ми сиділи на веранді, і пили чай із кексами. Ще вдень я заскочив у магазин за холодним квасом, а там якраз прийом товару:

– Льошка, бери кекси! Найсвіжіші, із родзинками! – запропонувала тітка Катя.

Взяв і ні краплі не жалкую.

– Смачно, як у дитинстві! – промовив я, і запив кекс чаєм.

Єгор потягнувся і взяв ще один, але, подивившись на мене якось занадто прискіпливо, поклав його на місце, зчепив руки замок і запитав:

– Тату, а хто така Ася?

Від несподіванки я мало не вдавився.

– З чого раптом питання? – підняв брову, чекаючи пояснень.

– Та ось вирішив письмовий стіл розібрати і знайшов дещо цікаве. – Єгор потягнувся і поклав переді мною невелику стопку папірців.

Це були записки Асі, які колись вона залишала мені в ущелині дерева. Треба ж! Я думав, що їх немає давно. Був упевнений, що після мого переїзду в місто мати навела порядок і викинула їх. Але ні, вони лежали там, де я їх залишив.

Син продовжував дивитися на мене, чекаючи на відповідь.

– Загалом, Єгоре, я не знаю, як ти сприймеш те, що я тобі розповім, але… коротше, Ася – це дівчина, яка двадцять років тому приїхала до нас у село, моє перше кохання…

І я виклав йому всі подробиці з самого початку до останньої нашої зустрічі з Асею три тижні тому. Розповів про оману Олени (нехай знає, як все було насправді), розповів про знайомство з Алісою в Туреччині. Словом, про все без секретів.

– Виходить, що я не твій рідний син, але в тебе, виявляється, є рідна дочка? - з гіркотою в голосі уточнив він.

– Виходить, Єгоре... Ось так виходить, що в мене по життю нічого не виходить! – я розвів руки убік. – Але для мене ти завжди був і будеш моїм сином. Те, що сталося, не вплине на моє ставлення до тебе.