Розбивши її життя (частина 2) - Сафо Мелі

Ася

Я стояла біля вікна на кухні та дивилася, як він палить біля машини й шукає очима мої вікна. Широкі плечі, вузькі стегна, пряма постава. Хлопець із минулого перетворився на чоловіка. Я тримала в руках свій щоденник і думала про те, що довгі роки я намагалася залишити своє минуле справді в минулому, навіть спалити хотіла цю чортову книжку. Але спалити своє минуле неможливо. Особливо якщо воно є частиною сьогодення.

Чи можна задушити біль, який живе в глибині душі довгі двадцять років? Моя відповідь ні. Він може не грати для тебе жодної ролі. Ти житимеш своїм життям, можливо навіть станеш щасливим. Але завжди залишаються спогади, місця, асоціації. Тому іноді цей біль нагадуватиме про себе, з силою стискаючи твоє серце всього на мить. Ось як зараз, коли він виявив мене за фіранкою і помахав рукою.

Усередині все здригнулося, як двадцять років тому. Я відійшла від вікна і відчинила холодильник. Потрібно відволіктися від цього всього і приготувати вечерю. Скоро повернеться Аліса голодна. Мабуть, вона знову не пообідала. Господи, хоч би Артем сьогодні затримався десь довше. Нема сил більше терпіти все це.

Відволіктися не вдалося. Поки нарізала м'ясо, подумалося, що так само колись без наркозу порізали на шматки мою душу. А спроба начистити цибулю завершилася тим, що я з'їхала по дверцятах холодильника на підлогу, обійняла руками коліна і розплакалася. Останнім часом щось дуже часто я шкодую себе. Потрібно щось змінювати в житті, або почати ставитися до нього інакше. Простіше.

Про що мріє кожна дівчина? Зустріти того самого, єдиного і вийти заміж. А кожна жінка мріє бути щасливою зі своїм коханим чоловіком. Вийти заміж – це мало. Щастя – це коли чоловік і дружина вміють берегти та плекати свої почуття довгі роки. А потім гуляють під ручку і милуються один одним навіть у старості. Дбають один про одного, накидаючи плед на плечі та готуючи чай із травами. Читають один одному книги вголос і цінують кожну мить, проведену разом.

І я, як жінка, теж мріяла про це. Колись. Але, мабуть, таке трапляється лише у казках. Не жили добре, не треба й починати.

Я витерла рукою сльози і вголос повторила те, що радив колись знайомий психолог:

– Тієї Асі вже давно немає, є сильна жінка яка з усім впорається.

– Мда ... Дивлячись на тебе, не скажеш, мам...

Я різко схопилася на ноги і обернулася. Переді мною стояла моя вже така доросла Аліса. Моє щастя, радість, віддушина і найкращі мої ліки від будь-яких бід.

– Ти мене налякала, я не чула, як ти увійшла.

– Двері були відчинені.

Аліса дивилася на мене так, ніби вперше бачила. Здивовано підняла одну брову і недовірливо вдивлялася у вічі.

– Тато знову довів? – Вона наблизилася, щоб обійняти мене, але побачила, як я заперечливо похитала головою і зупинилася. – Тоді що трапилося?

– Та так. Надумала собі всякої нісенітниці, засмутилася і розплакалася. Ще до бабусі з дідусем на цвинтар їздила сьогодні. Настрій плаксивий.

Я відвернулась і знову взяла в руки ніж, щоб все ж таки впоратися з цибулею і, звичайно, щоб Аліса не помітила, що я щось приховую.

– Як погуляли?

– Ой, мамо, дуже класно! Дівчата майже не змінилися, але таке відчуття, що ми розлучалися не на півроку, а на всі років п'ять.

Дзвінкий сміх Аліси розлився по кухні. Вона тільки повернулася додому з навчання і шалено скучила за своїми подругами, з якими вони товаришують мало не з дитячого садка. Варто мені було поставити одне єдине просте запитання, як моя невгамовна дочка защебетала, розповідаючи подробиці своєї зустрічі з дівчатами. Що ж, то на краще. Фокус змістився з мене на іншу тему. Та і я розважилась.

Дрібно нарізавши цибулю і натерши моркву, спритно зсипала все в сковороду і хотіла поставити воду на макарони, але повернувшись до вікна, знову згадала про сьогоднішню раптову зустріч.

А може вона зовсім не раптова? Може, він мене вистежив? Адже не дарма писав, що хоче зустрітися. Ще й так наполегливо.

– Мамо, а що то за книжка?

Мої плечі здригнулися. Блін, я не тільки залишила двері відчиненими, але ще й щоденник кинула без нагляду. Я спробувала повернути собі спокійне обличчя і тільки тоді обернулася. Рівно в той момент, коли Аліса відкрила щоденник десь посередині. Я кинулася до неї, щоб швидко відібрати, але не встигла.

– Що за Льошка такий? – прозоро-блакитні очі дивилися на мене. – Це ж твій почерк. Ти ніколи не розповідала мені ні про якого Льошку.

– Бо нема чого там розповідати. – Відрізала я, відбираючи у неї щоденник.

– Так уже й нічого. Цілий талмуд про нього написала. А ще говорила, що ми подруги і в нас не має бути секретів.

Аліса скривджено надула губи, очікуючи, що розжалобить мене і вивідає все, що їй так цікаво. Ага, зараз! Я не збираюся з нею обговорювати цю тему. Я поклала щоденник на полицю і повернулася до плити.

– Ти обідала сьогодні?

– Ні ... – Аліса залізла на стілець з ногами і продовжувала спостерігати за моїми діями та реакціями.

– Чому? Ми ж домовлялися.

– Не хотілося.

– Зараз вечеря буде готова.

– Мам?

– Що?

– А Льошка – це той самий? Із села?

Я впустила лопатку на підлогу від несподіванки. Звідки вона знає про нього? Я ніколи їй нічого не розповідала.

– Ясно, можеш не відповідати. Я вже зрозуміла.

Ця дівчинка сьогодні явно мене намагається вивести із себе своєю цікавістю? Я обернулася і кинула гнівний погляд у бік дочки.

– Все-все… – вона підняла дві долоні на знак того, що далі досягнутої межі не зайде. – Іду мити руки і потім салат наріжу.

Аліса вийшла з кухні, а я полегшено видихнула, схопила з полиці щоденник. Потрібно подалі його сховати. Гаразд, дочка, а якщо Артем знайде… Вбігши до своєї кімнати, я закинула щоденник на шафу подалі. Туди, окрім мене, точно ніхто не полізе.

Повернулася на кухню, щоб доготувати злощасну вечерю. Аліса вже рвала руками листя салату.