Розбивши її життя (частина 2) - Сафо Мелі

Ася

Я прийшла до тями від удару головою. Навколо все кружляло, в очах літали мушки. Наді мною схилилася якась жінка, щось кричала комусь, а я не могла зрозуміти, де я і що взагалі сталося.

Нестерпно боліла голова і все тіло оніміло.

– Що трапилося? – запитала я жінку і сама не впізнала свого голосу.

– Ви йшли переді мною коридором і раптом зомліли.

Яким ще коридором? Я спробувала озирнутися на всі боки, але не побачила нічого знайомого.

– А де я?

Жінка напружилася і уважно подивилася на мене.

– Ви нічого не пам'ятаєте? Як вас звати?

– Ася.

– Ви в суді.

Справді, я писала заяву на розлучення, вийшла з канцелярії і раптом відчула запаморочення. Я спробувала підвестися, але тіло мене не слухалося.

– Тихо, лежіть. Швидка допомога вже їде.

– Мені вже краще. – збрехала я. – Можна води?

– Зараз принесу.

Жінка кудись втекла, а я, зібравши всі сили в кулак, змогла підвестися, але залишилася сидіти на підлозі. У потилиці болісно пульсувало після удару. Навколо стояли кілька людей і з цікавістю спостерігали за мною. Я відчула себе дуже ніяково: вони стоять, а я розпласталася тут на підлозі. Спідниця задерлася вище, ніж треба. Однією рукою спираючись на підлогу, я спробувала підвестися і обсмикнути її, але нічого не вийшло.

– Допоможіть мені піднятися і сісти на стілець, будь ласка. – попросила чоловіка, який був найближчим.

Він підійшов і підхопив мене, підняв на ноги. Біль у голові посилився і в очах знову потемніло. Чоловік опустив мене на стілець і подав мені з підлоги мою сумочку.

– Дякую!

– Ось! – перед моїми очима виникла склянка з водою. – Чого стоїте, дивитеся? Не бачите, жінці погано!

Люди почали розходитися. Я повернула голову і побачила лікаря, який іде коридором, у формі швидкої допомоги.

– Вітаю. Розповідайте, що сталося. Лікар присів на сусідній стілець і відкрив свою валізку.

– Вона йшла-йшла і раптом упала. – почала тараторити жінка.

Лікар узяв мене за руку і, намацавши пульс, завмер, рахуючи в голові удари.

– У вас щось болить? – запитав мене, дістаючи тонометр.

– Голова. Я сильно вдарилася потилицею.

– Покажіть!

Я повернула голову, щоб лікар міг мене оглянути.

– Нічого страшного, просто забій. Але вам потрібно до лікарні, обстежитися. Виявити причину втрати свідомості та перевірити, чи немає прихованої травми голови.

Я кивнула:

– Добре.

– Давайте я поміряю тиск.

Я подала руку і він надів на неї рукав. Щось слухав, напружено підкачував повітря та знову слухав.

– Вісімдесят на сорок. Ось і причина вашої непритомності. Ви щось їли сьогодні?

– Я? Ні.

– А вчора?

– Вчора... вранці кава, потім увечері з'їла трохи торта і випила півкелиха червоного вина.

Лікар скептично замотав головою, важко зітхаючи.

– Іти зможете? Спробуйте встати.

Я піднялася на ватних ногах:

– Начебто зможу.

Лікар, підтримуючи мене за передпліччя, вивів мене надвір і допоміг зайти в машину швидкої допомоги.

– Лягайте. – вказав він рукою на кушетку.

– А сидячи не можна?

– Не дозволено. Лягайте. І зателефонуйте комусь із родичів, нехай привезуть вам речі до другої лікарні. Думаю, вас залишать там щонайменше до завтра.

Я слухняно дістала з сумочки телефон та набрала номер доньки.

– Алісо, я тут свідомість втратила і мене до лікарні везуть. Привези мені речі, будь ласка, скину список.

– Матусю, ти що?! Що трапилося?

– Все в порядку, не хвилюйся. Просто стало раптово погано, тиск низький. Все буде добре. Зустрінемося у лікарні.

Дорога зайняла хвилин десять. Після тривалого опитування у приймальному передпокої, медсестра провела мене у світлу тримісну палату:

– Тут тільки одне ліжко зайняте, тож у вас є право вибору. – усміхнулася вона, і напругу як рукою зняло. – Розташовуйтесь. Скоро до вас підійде лікар.

Не встигла вона вийти з палати, як двері відразу відчинилися і на порозі з'явилася гладка дівчина, років двадцяти п'яти. Уважно вивчила мене поглядом і раптово широко посміхнулася.

– Нарешті хоч хтось! А то лежу тут четвертий день на самоті, хоч вий! Я Настя.

– Ася. – представилася я.

– Ну, розповідай, що тебе сюди привело?

– Непритомна впала.

– Вагітна?

– Що? Та ні! – засміялася я.

– Так. Тоді б тебе в іншу лікарню повезли. – Настя розуміюче кивнула. – Їсти хочеш? Мені мама пиріжків із м'ясом привезла. Ще гарячі!

Я опустила погляд на руки Насті. Вона тримала великий пакет, повний пиріжків. У животі зрадницьки забурчало:

– Мабуть, поки що відмовлюся, не знаю, чи можна. Спочатку нехай лікар подивиться і тоді із задоволенням! Пахнуть дивовижно! – усміхнулася я Насті.

Двері за спиною Насті відчинилися і на порозі з'явилася Аліса:

– Мамо! Слава Богу! Я так злякалася!

– Все добре Алісо. – обійняла я дочку. – Просто різко впав тиск. Так іноді буває.

– Звичайно, так буває, якщо цілодобово нічого не їсти! – дочка почала мене відчитувати з серйозним виглядом, а я лише усміхнулася. – Давай, я постіль застелю, і потім ти приляжеш.

Аліса заметушилася. Дістала з пакета постільну білизну і почала застилати ліжко. Двері палати знову відчинилися, на порозі нарешті з'явився лікар.

– Селіванова?

– Я. – підняла я руку, немов у школі.

Дочка якраз упоралася з ліжком, і лікар вказав на нього рукою:

– Приляжте, я вас огляну.

Він знову мацав пульс, міряв тиск, ставив якісь запитання, а я відповідала. Аліса напружено причаїлася в кутку, прислухаючись до кожного слова лікаря.

– Ви зранку щось їли?

– Ні.

Все по другому колу.

– Чудово! Тоді зараз підете до маніпуляційного кабінету, здасте аналізи, потім медсестра вам зробить укол, піднімемо ваш тиск. І за годину на МРТ сходіть, подивимося вашу голову.