Розбивши її життя (частина 2) - Сафо Мелі

- Та-а-а-к. Ніколи ще фраза "не хвилюйся" нікого не змусила заспокоїтися. На мою думку, вона навпаки, ще більше змушує нервувати.

- Ну, ти хоча б постарайся. Пам'ятаєш, я перед поїздкою попросила твою валізу?

- Так, і що.

- І тоді я полізла на шафу, щоб її дістати...

Мене осяяв здогад, я в страху подивилася на Алісу і закінчила фразу за неї:

- … І знайшла там мій щоденник. – я взялася за голову. – Господи…

- Мамо, ну чого ти переживаєш? Там немає нічого такого! Ну так, я не втрималася, вибач. Колись тітка Наташа говорили з тіткою Олесею про якогось Льошу. Що ти його дуже кохала і навряд чи колись зможеш забути. І мене з дитинства розбирала цікавість. Тебе ж скільки не питай, одні відмовки. Ото розповіла б свою версію, не було б інтересу читати.

- Тобто я винна, що ти взяла мій особистий щоденник і прочитала, я правильно тебе розумію?

Аліса надула губи:

- Ну, мам… ну вибач. Я знаю, що завинила. Пробач.

Я кивнула:

- Добре, і що було далі?

- Я зайшла у кафе в аеропорту, вирішила випити кави перед посадкою. Сиділа і розглядала твою фотографію з випускного, що в тебе в щоденнику. І тут раптом зі спини підійшов Олексій. Побачив твоє фото, весь зблід, на лобі виступив піт. Я страшенно злякалася, думала, що в нього інфаркт, що він там і помре!

Я пила вино та уважно слухала дочку. Так, Семенов, мабуть, має рацію: таких збігів не буває.

- Ну, а ти що?

- Відразу зрозуміла, хто він, коли він назвав тебе на дівоче прізвище. А потім він спитав дату мого народження ... – Аліса опустила очі в келих з вином. – Ну, і там уже склали два плюс два.

– Зрозуміло. - я глибоко зітхнула і подивилася на дочку. - Вибач мені, що не розповіла тобі раніше.

- Ні, мамо! – схаменулась Аліса. - Це ти мене вибач! Я зовсім не подумала, що тобі це може завдати болю! Я не знала, що все може так обернутися.

Я відпила ковток вина. Добре, що вона зрозуміла це зараз. Навіть для моєї оранжерейної красуні у життя знайшлися свої уроки.

- І що ти думаєш про все це? - запитала я обережно думку дочки.

- Ну… спершу я розгубилася. Потім плакала у літаку. Було прикро, що тато, тобто Артем, – не мій рідний батько. Він ніколи не давав жодного приводу засумніватися, що я його дочка.

Що правда, то правда. Незважаючи на всі наші з ним сварки, Алісу він завжди вважав рідною дочкою.

- А потім я уявила себе на місці Олексія, і на твоєму місці. І все виявилося надто складно.

- Так і є… - іронічна усмішка з'явилася на моєму обличчі сама собою. - Не те слово.

– Я, мабуть, ще не до кінця усвідомила все, що відбулося. Тому занадто рівно сприйняла ситуацію. А взагалі мені Олексій подобається. Він добрий, мам. І любить тебе, це одразу видно.

- Не любить він, Аліско. Це йому здається так зараз. Він цей щоденник прочитав і перебуває зараз під враженнями від спогадів.

Аліса про щось задумалася.

- А ти? Ти його кохаєш?

Від її запитання мої плечі пересмикнуло. Чи я його кохаю? Гарне питання, яке я боялася ставити собі всі ці роки.

- Не знаю, Алісо. – я знизала плечима.

- Значить, кохаєш, мамо. - усміхнулася дочка. – Якби не кохала, одразу сказала б «ні».

Я промовчала у відповідь на її висновок. В цей момент екран телефону Аліси засвітився, і з'явилося якесь повідомлення. Вона взяла його в руки, швидко набрала текст і поклала назад.

- Вам просто потрібен час. Вирішити всі питання, проговорити свої почуття і емоції, звикнути один до одного.

Їй би психологом бути. Вийшло б непагано.

- Ні, Алісо. - заперечила я. – Нема сенсу нам звикати. І нема до чого. У нас у кожного своє життя вже давно. У нього син, у мене ти. Я не хочу жодних стосунків.

– Він йому не рідний син.

Я ошелешено подивилася на дочку:

- В якому сенсі?

– Олексій сказав, що син йому не рідний і мені не є кровним братом.

Я поставила тремтячою рукою келих на стіл і обхопила голову долонями:

–  Чудово! Тобто єдине виправдання його вчинку, що дитині потрібен був батько – і те виявилося хибним?! Отже, все наше розлучення не мало взагалі жодних вагомих підстав?!

–  Мамо ... Ну ти що?

Аліса схопилася і, оббігши стіл, обняла мене зі спини.

Мене розбило дрібне тремтіння і на очі навернулися сльози. Тепер я розумію, про що говорив Семенов, коли повідомив, що його життя вже покарало. Втім, яка мені справа до того, що там сталося. Що трапилося, того вже не виправити.

Я відсунула келих і піднялася зі стільця:

–  Я спати піду, дуже втомилася. На добраніч, Алісо.

Увійшовши до своєї кімнати я, не включаючи світло, підійшла до вікна, щоб закрити штори. Ніч була теплою та світлою. Я відсунула тюль і, спираючись на підвіконня, подивилася в небо. Мільйони зірок розсипалися по чорнильній синяві, яку яскраво висвітлював молодий білий місяць.

"Чудова ніч!" –  подумала я і вже зібралася було прикрити вікно, як мою увагу привернуло якесь ворушіння внизу на подвір'ї. Я придивилася уважніше і побачила білого цуценя, яке носилося по траві, а поряд на лаві силует чоловіка. Він курив: час від часу спалахував червоний вогник у темряві, а потім здіймалася біла хмарка диму.

Я одразу впізнала у цьому силуеті Семенова. Він спостерігав за моїми вікнами, за мною ... Я різко відхитнулася назад углиб кімнати, прикрила вікно і задвинула штори.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно