Розбивши її життя (частина 2) - Сафо Мелі

– Ти щось забула, Ася.

Настала моя черга дивуватися.

– Дуже цікаво, що саме?

– Забула, хто тебе врятував, коли ти лишилася сама без засобів для існування.

– О, я тобі буду вдячна до самої смерті за це, Артеме! – мені стало смішно, я широко посміхнулася. – Ось тільки це не привід тримати мене на короткому повідку та мучити роками. Настав час закінчити наші стосунки.

Артем мовчки дивився на мене. З якимсь сумом. Вперше за останні роки в його очах були хоч якісь емоції щодо мене, крім зневаги. Зараз я бачила перед собою Артема, яким він був до нашої сварки. З якоїсь, відомої лише йому одному, причини він вирішив, що я з подяки нікуди не подінусь. А навіщо це йому – він сам не знає.

Господи, як все безглуздо! Я стільки років живу з ідіотом, і нічого не може бути гіршим за дурного чоловіка!

Я піднялася зі стільця і ​​збиралася виходити з палати.

– Асю, почекай…

Зупинившись, я обернулася.

– Не йди від мене, будь ласка.

Я спокійно дивилася на нього і усвідомлювала, що більше не відчуваю жодних емоцій до цієї людини. Він викликає в мені лише відразу.

– Не кидай мене, Асю. Пробач мені.

– Артеме, а навіщо мені це? Я не хочу жити разом, не хочу спілкуватися далі. Я більше нічого не хочу, що пов'язано з тобою. Не змушуй мене зараз відчувати жалість, це не спрацює.

– Але ж ти хотіла помиритися.

– Коли то було, Артеме? – засміялася я. – Ти зробив усе, щоб убити це бажання. І, знаєш, у тебе це чудово вийшло!

– У тебе хтось є? – чергове дурне питання, яке я сприйняла рівно.

– Ні. Я просто. Більше. Не хочу. Бути. З тобою. Зрозумів тепер?

По очах бачу, що не зрозумів. Або не вірить до кінця. Думає, я блефую. Гаразд, хай думає, що хоче!

– Бувай, Артеме. Виріши питання зі своїм переїздом, якнайшвидше, будь ласка.

Я розвернулася і пішла до виходу, залишивши його фантазувати. Завжди дивувалася, чому люди вважають за краще не чути, що їм кажуть, а додумувати щось своє? Повісивши халат на вішак, я відчинила двері з відділення та натиснула кнопку ліфту. По тілу розливалося м'яке та тепле полегшення. Наче величезний камінь упав із моїх плечей. Я це зробила! Нарешті! Я пішла від Артема!

Вийшовши надвір, присіла на лаву біля входу до лікарні. До очей підступали сльози радості. Я навіть не підозрювала, як сильно хотіла, щоб ми розійшлися. Наскільки сильно я втомилася від цих стосунків, від вічної напруги вдома, від мовчазних його звинувачень та від почуття провини, які Артем мені нав'язував увесь цей час! І зараз все це вмить кудись зникло. Просто треба було сказати все це йому вголос!

Я підвела очі і подивилася на блакитне небо, вдихаючи глибоко чисте повітря волі. Навколо на деревах співали птахи. Я підставляла обличчя сонцю та насолоджувалася своїми відчуттями.

Не знаю, скільки я так просиділа. Неохоче вставши з лави, встала і пішла до воріт. Зараз візьму таксі, куплю шампанське і торт. Сьогодні я святкуватиму!

На радісній думці я зробила крок за ворота і ... вперлася поглядом у Семенова. Він стояв, спираючись спиною на дверцята машини, і дивився на мене на всі очі. Ох… ну чому він не поїхав? Я ж просила!

Виходу не було. Просто розвернутися, піти в інший бік – це було б занадто. Я підійшла до Семенова. Він відчинив дверцята машини і дістав звідти… величезний букет троянд.