Розбивши її життя (частина 2) - Сафо Мелі

Олексій

Серце шалено почало колотитися, коли крізь кований паркан я побачив, як Ася виходить з лікарні. Чи я себе якось по-особливому налаштував, чи очікування так підігріло, але я раптом відчув приплив потужного щастя та енергії.

Я вийшов з машини і обійшов її.

Ася спустилася сходами, якась сяюча. Незважаючи на те, що вона була досить далеко, я чітко бачив, що в ній з'явилося щось нове: дуже світле та легке. Невагомими кроками вона пройшла кілька метрів парком і сіла на лаву боком до мене.

Мене вона не помітила. Я, майже не дихаючи, тихо милувався нею. Як вона провела руками по обличчю, відкинула волосся за спину і підставила обличчя сонечку. І сама світиться, наче сонечко.

З того часу, як ми зустрілися вперше після тривалого розлучення, вона завжди була напружена. Зараз же повністю розслаблена, ніби минула якась хмара у її житті і дала можливість дихати легко.

Хвилин десять я не міг відвести від Асі очей. Насолоджувався, вивчаючи її, спостерігаючи за кожним її рухом. І, здавалося, що я готовий дивитися на неї вічно, скільки б вона там не сиділа. Але вона підвелася і попрямувала в мій бік.

Цікаво, як вона на квіти відреагує. Сподіваюся, не дасть мені букетом з розмаху, дуже важкий він вийшов. Що ж, ще кілька секунд і все стане ясно. Крок, ще крок, виходить, піднімає очі та завмирає.

Не думала вона, що я залишуся тут на неї чекати і тепер, мабуть, вирішує, підійти до мене або втекти. Кілька секунд, поки вона приймала рішення, здалися мені вічністю. Я навіть встиг приготуватися до найгіршого варіанту, що зараз показово розвернеться і піде геть. Але ні, вона все ж таки пішла в мій бік.

Моє серце зробило щасливий стрибок. Нехай це зовсім нічого для не означає, нехай зовсім маленький крок з її боку, але вона його зробила! Мовчки підійшла, а я кинувся до ручки дверей, щоб дістати квіти.

– Ось, це тобі!

Ася здивовано дивилася то на гігантський букет, то на мене, то знову на квіти.

– Я не можу їх взяти. – спокійним тоном заперечила Ася.

–  І не треба, вони надто важкі. – я посміхнувся. –  Ти сьогодні виглядаєш неймовірно і мені захотілося подарувати тобі саме ці квіти. Вони підходять до кольору твоєї помади.

Ася дивилася на мене, трохи примружившись, ніби намагалася розгадати, що я задумав.

–  Це просто квіти, Асю.

Я відійшов від дверей, запрошуючи її сісти в машину і поклав букет на заднє сидіння.

Повернувшись за кермо, запитав:

–  До Ромки, за речами?

Ася продовжувала загадково спостерігати за мною, лише ледь помітно кивнула. Ми рушили з місця, і я почав слідкувати за дорогою.

–  Давай прояснимо все одразу, не відкладатимемо. –  раптом сказала Ася. – Ти міг купити одну троянду чи кілька на емоціях. Просто тому, що проскочила асоціація з моєю помадою. І, можливо, я повірила б. Але там їх чи не сотня. Такі букети не дарують просто так. І, якщо ти вирішив, що можеш залицятися до мене...

–  Стоп, Асю, зупинись. Я вже сказав, що це просто квіти для вродливої жінки. Не більше.

–  Ти брешеш, Семенов.

Я поглянув на Асю, яка впевнено дивилася на мене, і вирішив витримати паузу, нічого не відповідати. Потрібно паркуватися, щоб поговорити чи їхати, не відволікаючись. Інакше ми далеко не доїдемо.

–  Давай одразу домовимося. Все, що між нами було – це у минулому. Нині між нами нічого немає і не потрібно. Я прийму ці квіти, але тільки тому, що вони подаровані просто так. І більше ніяких квітів та знаків уваги, добре?

–  Ні.

Доведеться все ж таки паркуватися. Я повернув на узбіччя надто різко, і тут же почув сигнал обуреного водія автівки, що їхала позаду. Увімкнув аварійки і розвернувся всім корпусом до Асі.

– Ні, Асю. Я даруватиму тобі квіти, буду робити сюрпризи і залицятися до тебе. Хочеш ти цього чи ні. Навіть якщо ти мене проклянеш, я все одно буду поруч. Я вже помилився одного разу, зламавши життя не тільки тобі, а й собі. Так, я двадцять років намагався довести самому собі, що в мене все гаразд. Змусив себе не думати, не згадувати про тебе. Тільки ось не хріна воно не гаразд! Разом з тобою з мого життя пішло все справжнє, світле та чесне. І ось зараз я розумію, що не можу і не хочу так більше! Тож хоч убивай мене. Тільки я тепер нікуди від тебе не подінусь.

Ася дивилася на мене широко розплющеними величезними очима. Я говорив, а сам тонув у смарагдовій глибині її погляду. Розумів, що вмираю в ній, у цій глибині, і отримував від цього задоволення. Краще вже вмирати так, ніж жити без неї і розуміти, що в мене немає шансів.

–  Я розумію, що запізнився зі своїми зізнаннями на двадцять років. Розумію, наскільки боляче тобі зробив, розумію, що навіть якщо ти мені вибачила, між нами зараз прірва, Асю. Все розумію! Але, чорт забирай, я не можу повернути час назад і все виправити, хоча прагну цього найбільше в світі!

Ася зітхнула і відвела погляд кудись убік. По щоці покотилася сльоза і одразу ж вона стерла її рукою, а потім відвернулась до вікна.

–  Ми самі від себе біжимо, Асю. Навіщо? Ми й так втратили двадцять років. Так, з моєї вини, ти ні в чому не винна. Але життя нас вкотре тицяє носом, спочатку чомусь саме до моєї компанії зателефонувала ця Тетяна, і я знайшов твій щоденник. Згодом наша зустріч у селі, випадкове знайомство з Алісою в іншій країні! Ась, ти тільки подумай! На краю землі, в майже безлюдному місці з усієї її компанії, саме вона зголосилася мені допомогти! Поглянь на мене.

Вона повільно обернулася і підняла на мене червоні від підступних сліз очі.

–  Ти віриш, що може бути стільки випадковостей поспіль? Навіщо ж нас доля зводить знову і знову? Але ні, ми ж горді! Пливемо проти течії, доводячи собі самим, що так буде правильно. Може, варто все ж таки розвернутися і спробувати плисти в тому напрямку, якого вимагає від нас життя?

–  Я не можу. –  відповіла вона майже пошепки. –  Не можу, розумієш? Я досі дивлюся на тебе і чую твоє "Кась, нам розлучитися треба", Вовку: "Він посватав Олену", досі відчуваю той самий біль, коли душу розривало на частини від безвиході. Я просто не зможу бути з тобою і весь час згадувати про це, боятися втратити тебе знову. Тому краще не починати, не прив'язуватись один до одного. Щоб потім не було ще болючіше.