Розбивши її життя (частина 2) - Сафо Мелі

Олексій

Я сидів, стиснувши кермо руками, і спостерігав за тим, як віддаляється худа фігурка Асі в білій сукні. У душі кігтями дряпало відчуття, що вона йде назавжди.

- Чого ти хотів, Семенов? - прошепотів я сам собі вголос. - Щоб вона пробачила всі образи і стільки років потому зустріла з обіймами?

Сумно посміхнувшись, я відстебнув ремінь безпеки і злегка відкинув сидіння, щоб було зручніше чекати.

Нехай хоч до дідька мене посилає, я чекатиму її тут. І потім робитиму все, щоб вона могла мені повірити знову.

Розпач, що Ася мене відштовхує, гриз зсередини. Але все, що відбувається, цілком логічно. Я в усьому сам винен і, не знаю як, але маю все виправити.

Мою задумливість перервав гучний дзвінок телефону. На екрані висвітлилося фото русалки у яскраво-блакитному купальнику, яке я зробив на пляжі кілька днів тому.

- Привіт, Вероніка.

Про русалку я зовсім забув у вирі останніх подій.

- Вітаю! Як життя? - защебетала вона явно в хорошому настрої. Чого не скажеш про мене.

- Хотів би відповісти, що добре. Та насправді не дуже. А ти як сама?

- Ти знаєш, набагато краще, ніж до відпустки. Прокинулася вранці у чудовому настрої і вирішила, що настав час все міняти. Почала з зачіски та нової сукні. Оціни. Надіслала тобі фото.

Я відірвав телефон від вуха та відкрив повідомлення. З фотографії на мене дивилася гаряча брюнетка з короткою стрижкою у витонченій сукні. Від Марго Роббі та русалки, з якою я провів кілька днів у відпустці, не залишилося й сліду.

- Нічого собі "вирішила щось міняти"! Якби зустрів на вулиці, не впізнав би! Тобі дуже личить темне волосся і колір марсала.

- Ого, які ти слова знаєш! Зазвичай у чоловіків це просто "червоний".

Я засміявся.

- Довелося вивчити, коли одна клієнтка захотіла оздобити спальню у цьому відтінку.

- Ну, як вважаєш, мій новий образ підходить для того, щоб спробувати підкорити серце чоловіка?

Я на секунду завис.

- Чиє? Моє, чи що?

- Твоє я вже підкорила. – засміялася Ніка, я з полегшенням тихо видихнув.

- Тобто, ти не встигла повернутись додому, як уже знайшла мені заміну? - жартівливим тоном перепитав я.

- Ні. Тут інше. Я вирішила завоювати кохання свого чоловіка.

Мої брови здивовано злетіли вгору. Це всі жінки так швидко змінюють свої рішення?

- Ти нічого не переплутала? Взагалі, це він тобі зрадив. І має бути навпаки: він має завойовувати твоє серце.

- Ой, та знаю я! Просто там, у Туреччині, я зрозуміла, що ще чогось варта. Ми з тобою... Там мені здалося, що я закохалася в тебе, але це були лише емоції. Насправді я відчула себе щасливою жінкою. По справжньому. Знаю, що це важко зрозуміти, мабуть. Але це почуття закрутило мені голову.

Вона на секунду зробила паузу, про щось задумавшись, і додала:

- Олексію, я ж не образила зараз ніяких твоїх почуттів?

Я слухав її та посміхався. Якоїсь миті мені справді здалося, що наш роман зайшов трохи далі за розуміння курортного. Ніка мені справді сподобалася, її зовнішність, розум, уміння гостро жартувати та глибоко відчувати. Але зараз я впіймав себе на думці, що нічого до неї не відчуваю. Вона говорить про свого чоловіка, а я сприймаю всі ці новини спокійно та рівно. Ні удару по самолюбству, ні тим більше ревнощів. Весь цей час я дивлюся на вихід із лікарні в очікуванні появи Асі.

- Я ж казав, що час сам за нас вирішить. - посміхнувся я, уникаючи відповіді на поставлене запитання. - І все ж, де логічний зв'язок між "відчула себе щасливою жінкою" та "підкорити серце чоловіка-зрадника"?

- Ну як де? Вона ж найпряміша. Я не почувалася жінкою вже давно. Стала якоюсь надто повсякденною, чи що. І мій чоловік, відповідно, теж перестав бачити у мені жінку. От і пішов наліво, захотів віддачі, емоцій. А тепер зрозумів, що помилився і я можу бути комусь цікава. Бачив би ти, якими ревнивими очима він дивився на мене, коли примчав до Туреччини!

- І ти, зараз ось така гарна, повернешся і скажеш йому, що вибачила?

- Боже, Льош! Ні, звичайно. Я його замордую. Зроблю так, що він втратить голову, сон і що ви ще там, чоловіки, від нас втрачаєте. Але близько підпускати не буду. Спробую протриматися якомога довше, поки не зрозумію, що він навчений ситуацією, що справді кається. І поки я не буду знову в ньому впевнена.

- Десь я вже це бачив... - вирвалося в мене.

- В якому сенсі?

У моїх думках лунали то образ Асі в білій сукні, то червона помада на її вустах, то стрункі ноги в туфлях на шпильці - від цього я вже втратив голову. Залишилося втратити лише сон та все інше. Вероніка сама того не підозрюючи, подарувала мені ключ до моєї загадки.

- Алло, ти ще тут?

- Та тут я. І що, на твою думку, повинен робити чоловік, щоб ти знову була в ньому впевнена?

- Ну, по-перше, максимально оточити увагою, залицятися, дарувати квіти, домагатися. Наполегливо, але при цьому ненав'язливо, щоб не викликати зворотної реакції. Зробити так, щоб я відчула, що, крім мене, йому ніхто більше не потрібен. Ой, та я й сама точно не знаю, Льош! Це почуття просто прийде, і я це зрозумію. От і все. А поки що насолоджуюся своїм відображенням у дзеркалі.

- Так, у вас пристрасті крутіші, ніж у бразильському серіалі. - засміявся я.

- І не кажи! Ну, а в тебе що трапилося? Чого без настрою?

Я все ще дивився на ворота лікарні, чекаючи, коли з'явиться постать в білому.

- Я вчора дізнався, що маю доньку. Дорослу. Їй двадцять років.

- Ого! Ти серйозно? І як ти дізнався?

- Зустрілися випадково в Туреччині, а потім побачив у неї дещо, що належить її матері, і все зрозумів. До речі, я тепер знаю, навіщо доля мені послала тебе: якби ти не втекла, ми б з нею не зустрілися. Так що дякую!

- І як вона це сприйняла? - не слухаючи моїх подяк, уточнила Ніка.

- У літаку плакала. А потім взяла себе до рук і заспокоїлася.