Зваблені ненавистю - Ерін Кас

Вероніка

— Ніко. Ніко-о-о, — безсоромно втручається у сон голос Аліски. — Я побігла.

— Куди? — мугикаю, не розплющуючи очей.

— Оце ти соня. На роботу.

— А-а-а, — змушую себе сісти. — А завтра вихідна?

— Та яке? Якщо не звільнять, то завтра буде гулянка. Вони мене досі в графік не поставили, маю виходити. Що робитимеш сьогодні? У нас цукор закінчився.

— Піду куплю Арсену подарунок, і цукор теж.

— Підказати, що його порадує? — усміхається.

— Ні, безсоромниця.

— Все, я побігла.

— Міцно тримай тарілки з супом, — кричу навздогін.

— Ха-ха, — відповідає наостанок й зачиняє двері.

— Ох, — встаю, поправляючи волосся.

Голова гуде, пів ночі не могла заснути. Думала про все на світі, накрутивши себе до істерики. Під ранок хотіла дзвонити матері, але зупинила себе. Потрібно звикнути. Впевнена, вона правильно прочитала записку і зрозуміла мене. Просто нове життя насправді не таке райдужне, як у мріях. Так, я вільна, але існує дуже багато проблем, з якими потрібно розібратися в найкоротші терміни. Зараз в мене є гроші, однак колись вони закінчаться…

П’ю каву, а тоді збираюся і йду по магазинах. Що подарувати чоловіку у якого все є? Перебравши безліч варіантів, зупиняюся на шкіряному ремені. Вибираю для нього подарункове пакування і листівку. Тоді купую продукти в супермаркеті неподалік, і кілька годин готую вдома їсти. Аліска впоралася б за пів години, а я в цьому плані повільна. Коли дзвонить телефон, думаю, що це вона буде жалітися, але номер невідомий. Кілька хвилин дивлюся на екран, тоді проводжу для відповіді, але мовчу.

— Алло, — голос жіночий. — Алло, мене хтось чує? Єво?

— Так. Хто це? — напружуюся.

— Еліна.

— Ой, я тебе не впізнала, — усміхаюся. — Привіт.

— Я думала, Арсен зі мною пожартував і дав якийсь лівий номер. Або сам вигадав його. Я у справі. Хочу тебе запросити в гості.

— Арсен вже запросив.

— Коли встиг? Я ж йому не говорила, — протягує здивовано.

— Ти про що?

— Арсен сьогодні не ночує вдома. Приїжджай до мене.

— Е-м-м, а де він ночує?

— На своїй квартирі, допізна працюватиме. То що, приїдеш? З ночівлею. Вип’ємо вина, поговоримо.

— Ну, — про «поговоримо» хотілося б дізнатися детальніше. У мене до неї дуже багато питань назбиралося. — Так, приїду.

— Клас, бо я тут сама-самісінька. Не охоронця ж гукати пити вино. А коли приїдеш? Я вже в будинку.

— Зараз зберуся й викличу таксі.

— Я сама викличу, а ти швидше збирайся. Вечір на вулиці, я тут боюся.

— Добре, — усміхаючись, відхиляю виклик.

Беру з собою речі, сукню на завтра й подарунок. Роблю макіяж, збираю волосся, одягаю легкий костюм з вільних штанів, сорочки та майки. Попереджаю Алісу, що не ночуватиму вдома і, отримавши багато смайликів від неї, виходжу з квартири. За хвилину приїжджає таксі, а через сорок — я вже біля будинку. Тисну кнопку на хвіртці. Охоронець впізнає мене і одразу впускає. Прямуючи до будинку, трішки нервую. Обіцяла собі, що більше ніколи не переступлю поріг будинку грубіяна, а сама погодилася бути його дівчиною. Оце життя завернуло!

— Елю, ти тут? — холом розноситься мій напружений голос.

— Це ти? — визирає вона з кухні. — Як добре, що ти змогла приїхати, — опинившись біля мене, міцно обіймає.

— Щось готуєш?

— Ага, пахлаву з горішками. Улюблені солодощі Арсена. Єдині, які він їсть. Кожного року печу на його день народження. Він бурчить, але їсть, аж очі заплющує. Все інше буде з ресторану, під кожного гостя окремо. Ми так звикли.

— Чому не в ресторані святкує? — ставлю свою сумку на один із диванів.

— Ой, він не хоче святкувати. А взагалі, ми більше полюбляємо збиратися в тісному колі. Вечеря, розмови, жарти, до яких ми всі звикли. Пішли, лишилося лише скрутити тісто і поставити запікатися. Я вже салатики нам зробила. Хамон і сир дістала. В Арсеновому барі вино знайшла.

— Ну, пішли, — знімаю сорочку, лишившись в майці. — Але одразу попереджаю, що кондитер з мене ніякий.

— Та я все сама, — відповідає весело.

На кухні вся стільниця обкладена широкими пластами дуже тонкого тіста. Кожен чимось помазаний і посипаний горішками. Еля починає обережно скручувати їх в довгі, щільні рулетики.

— В моїй уяві пахлава геть інша.

— Ця ще смачніша. Ось побачиш. Головне не перепекти.

— Як ти це тісто зробила? — дивуюся настільки воно тонке.

— Я не вмію. Це тісто «Філо», вже готове. Змазане вершковим маслом, посипане подрібненими фісташками та горіхами. Коли спечеться, поллю сиропом з медом і буде така смакота, що пальці відгризеш, — коротко сміється. — Арсен любить, а заради нього я всю ніч готова навіть пекти.

Вона напрочуд швидко завершує скручувати тісто. Потім ріже його на маленькі шматочки і ставить пектися. Тоді дістає вино і ми доволі довго відкорковуємо його. Випиваємо трохи.

З нашого спілкування, розумію, що завтра будуть лише свої: Кирило, Ян з дружиною, Віктор, Рита і ми з Елею.

— А Кирило якийсь родич? — питаю обережно. Я не хочу мати вигляд корисливої нахаби, яка готова обміняти її добре ставлення на відповіді.

— Так, далекий брат. Я не знаю, як воно рахується. Він син двоюрідної тітки Арсена. Сам з Житомира, буває тут рідко. Гриші не буде, не хвилюйся. Арсен з ним не розмовляє і від роботи відсторонив. Мені взагалі не хотів нічого говорити, але я переконливо нила, щоб почути правду. Шкода тебе, Гриша взагалі клепки розгубив.

— Та вже не болить, — автоматично торкаюся ліктя, на якому досі слід від рани.

— За нас, — підіймає келих. П’є мало, лише торкається губами напою. Я могла б подумати, що вона хоче мене напоїти, але для цього нічого не робить. Їй просто весело. Мабуть, дуже хотіла компанію на вечір. — Час виймати, — встає й починає діставати деко з випічкою. Тоді гарно поливає сиропом.

— Такий аромат класний, — кажу чесно. Аж скуштувати захотілося.