Зваблені ненавистю - Ерін Кас

Вероніка

— Отака коротка моя кар’єра в ресторані, — вкотре зітхає Аліса. — Криворука я офіціантка. Дарма вчила ті дурні виделки. Я ж навіть закуски почала зубрити.

— Не панікуй. Може, не все втрачено? Не звільнять.

— Та мене ще навіть не прийняли, а я вже людей супом обливаю. Виправляюся, не людей, здоровенного мужика. Ти чула б, як він гарчав. Правда, і суп гарячим був. І дорогим, з морепродуктами.

— Алісо, — коротко сміюсь, — ми якісь безталанні з тобою. Я взагалі зависла на місці. Ніби над прірвою.

— Таланти тут ні до чого. Ти не тому зависла. Бандит не дзвонить?

— Ні, — не намагаюся приховати, що мені не байдуже.

— Вже натішився? — хмикає зневажливо. — Не вірю я таким крутькам. Побачив і закохався? Смішно. Просто сумно було, вирішив розважитися. Він же не знає, що для тебе такі залицяння — звичайна річ. Інші дурепи, мабуть, за парфуми одразу в його ліжко стрибають.

— Може, справді зайнятий? — бурчу тихо, дивлячись на сірий вечір за вікном.

— Звісно. Крутить мізки більш наївній красуні. Ти ж не закохалася?

— Ні, — хитаю головою.

— От і добре, бо витимемо з тобою наввипередки. Так, треба вакансії переглянути. Відчуваю, що завтра мені помахають ручкою і нічого не заплатять.

— Що ж робити мені? — звертаю на неї погляд.

— Накосячили ми з тими документами. Треба було брати свій паспорт тобі.

— Коли ти пішла працювати в магазин, я подумала, що це останнє, що я коли-небудь зроблю, а зараз розумію — час настав.

— Ти не зможеш. Я думаю, тобі треба гарно подумати, — каже серйозно. — Не спіши. Є я, точно щось знайду. Головне, щоб за квартиру було чим платити і що їсти.

— Мене будеш забезпечувати? — хмикаю. — Не добивай.

— Так, буду. Ми ж команда.

— Якщо гроші закінчаться і нічого не знайду до того часу… Продам сережки і браслет. Можу книжку писати, як правильно втікати з дому. Що брати з собою, і про що подумати в першу чергу. У мене вдома повна скринька прикрас була.

— Ну, наступного разу зберемося уважніше.

— Наступного не буде. Якщо ми в Києві не можемо устаткуватися, що говорити про інші міста?

— Не буде, бо тут бандит і ти вже пустила слину, — промовляє доволі суворо. — Та це твоє життя. А я не експерт, щоб тебе в чомусь переконувати, — йде на кухню.

— Угу, — зітхаю, поклавши голову на підвіконня. — І де ж він, мій бандит?

Я не чула і не бачила його від нашої останньої зустрічі. Чотири дні ні дзвінків, ні повідомлень. Слова Аліси потрапили в ціль, я також думаю, що він так розважався, а не отримавши продовження, вирішив перемикнутися на іншу кандидатку.

— Я посмажу яєчню, — кричить Аліса з кухні. — Ти будеш?

— Ні, не голодна.

— Що за прикол не їсти на ніч? Це ж самий кайф, — бубнить на фоні стукоту посудом.

Встаю й починаю стелити своє крісло. Мене аж верне від такого нового життя. А ще дуже заважають думки про Арсена. Як не намагаюся уникати їх — нічого не виходить. Його поцілунки досі відчуваються на шиї, а вуста аж поколює від бажання відчути знову це шаленство. Хоч і не зізнаюся Алісі, але він мене зачепив.

Лягаю спати, але сон не приходить за командою, спочатку думки. Останні дні я часто думаю про батьків. Картаю себе, що так несподівано поїхала й підставила їх. Дотягнула до весілля і дременула з дому. Хоча… я ж розмовляла з мамою і з татом. Пояснювала, що не готова і невпевнена. Просила їх не спішити. Чи почув хтось мене? Ні. Вони не розуміли мене, а я їх. Не вважали мої бажання серйозними.

— Ніко… О, ти спиш, — переходить на шепіт.

— Не сплю, — зі скрипом пружин, перевертаюся на спину. — На твою думку, я сильно підставила батьків?

— А вони тебе не підставили, коли хотіли віддати тому зраднику? — буркає розгнівано.

— Ну… — зітхаю. — Стосунки між мною та Глібом почалися не з примусу батьків. Була симпатія, але недовго. Якось спалахнула, а коли я пізнала його краще, зникла. Він почав мене дратувати. Та на той момент Гліб вже працював з батьком. Він якось швидко знайшов спільну мову з батьками і дуже швидко та несподівано запропонував одружитися. А я думала, що це правильний крок. І пошкодувала одразу. Можливо, потрібно було говорити з самим Глібом, а не з батьками? Та поки я думала і сумнівалася, час близився до весілля. А тоді ті фото…

— Ти дарма себе звинувачуєш. Особисто я не бачу твоєї провини. Батьки тебе не почули, хоча мали б підтримати. А Гліб… Не кажи, що перед ним ти також відчуваєш провину. Коли чоловік має почуття, він погодиться чекати, а не пхати свого… Не спатиме з іншими. Здається, твій телефон дзвонить.

— Точно! — злітаю з крісла, і під сміх Аліси в темноті мчу на кухню. Арсен. Попри бажання почути його голос, не відповідаю. Я ображена. Але повторний виклик легко проганяє цю образу.

— Згадав, що у тебе є дівчина? — бурчу тихо.

— Привіт, кицю, — нахабно руйнує намір бути суворою. — Вийдеш на хвильку?

— Я сплю.

— Впустиш, щоб я розбудив тебе гарячими цілунками?

— Ні, чекай, — відхиливши виклик, в кілька хвилин одягаюся й виходжу. Серце хвилюється. Метелики в животі приємно лоскочуть своїми крильцями. Так пурхають, ніби я зараз сама злечу. Опинившись на вулиці, не встигаю роздивитися, бо потрапляю у міцні обійми.

— Привіт, — усміхається Арсен й цілує.

Все зникає. Шум міста, обурення, думки з голови. Є тільки він. Його відвертий поцілунок. Солодке тремтіння в тілі. Обійнявши його за шию, гаряче відповідаю. Він так стискає, що дихати важко. Вуста зминає аж до болю, ніби дуже скучив. Хотілося б мені, щоб цей чоловік спати не міг, лише про мене думав.

— Роздавиш, — мугикаю йому в губи.

— Довго цього чекав, — ставить мене та ноги й послаблює обійми.

— Чому не дзвонив?

— Був зайнятий. Завал. А ти чекала? — всміхається.

— Ні, — викликаю його сміх. — Мабуть, нову полонянку знайшов і спокушав її?