Зваблені ненавистю - Ерін Кас

Дивлячись у вічі, повільно обіймаю за талію. Знову цілую, відкриваючи її пухкі спокусливі вуста. Єва обіймає мене за шию, дозволивши притиснути її до себе. Відповідає несміливо, викликаючи жар у грудях. Вона ніжна, а я надто нетерпеливий, щоб чекати. Та я стараюся. Чесно. Цілую відвертіше, ледве стримуючи бажання торкатися її всюди. Єва притискається до мене сильніше, пробігаючись холодними пальчиками по потилиці. У голові дурман від її п’янкого смаку, тіло горить від бажання. Стримуватися дедалі важче.

— М-м-м, — видихає вона. Кров кипить, я прикладаю всю силу волі, щоб розірвати поцілунок. — Ох, — тихо обурюється, швидко кліпаючи.

— Ти небезпечна, — усміхаюся до неї. Беру за руку й повертаю вбік авто.

Не так просто зустрічатися, коли дуже хочеш більшого. Нестерпно. Цілувати і не торкатися всього, що манить… Невпевнений, що довго зможу бути благородним, чекаючи на дозвіл. І сумніваюся, що з цього мого раптового задуму, вийде щось путнє.

Ми сідаємо в авто і майже мовчки доїжджаємо до її будинку. Ну як мовчки? В голові рій питань та здогадів, але зараз не час їх озвучувати. Можу з впевненістю сказати, що Єва не з Києва, але бувала тут. Швидше за все, з міста поблизу. Якщо паспорт сестри Чупруна вона знайшла, то це може бути Дніпро. Тоді її розповідь буде логічною. Іще мені здається, що вона не просто поїхала, в надії змінити життя, а саме втекла, тому не говорить справжнє ім’я. Це страх.

— Дякую за вечір, — говорить, коли зупиняю авто.

— Це тобі дякую, що знайшла час у своєму щільному графіку, — усміхаюся.

— Дуже смішно, — буркає. Вона заводить мене своїм характером. Кусається. Відбивається емоціями, аж повітря іноді палає від її гніву.

— Йди сюди, — нахиляюся, поклавши долоню їй на потилицю. Не заперечує. Нахиляється й дозволяє себе поцілувати. Охоче відповідає, миттєво збуджуючи. Сміливішає. Тягнеться, щоб обійняти мене, і першою поглиблює цілунок. Солодка. Гаряча. Пристрасна. Зминаю її вуста, втрачаючи голову від бажання. Хочу пересадити її до себе на коліна, але Єва не дозволяє. Цілую в шию. Прикушую шкіру, зриваючи її зітхання. Не контролюю себе. Розстібаю кілька ґудзиків на її сукні. Опускаюся цілунками нижче, зачепивши край білизни.

— Арсене, — вона так млосно видихає, що зриваються всі запобіжники. Рука лягає на її коліно, ковзає по ніжній шкірі, підіймаючи сукню. — Арс-сене, мені вже час, — випалює хрипко. 

— Так. Добре, — наказую собі прибрати руку. Ще раз цілую у вуста. Довго і повільно. Кайфую від цього нового трепету в грудях.

— Я піду, — розгублено всміхається, швидко застібаючи ґудзики. Вилітає з авто, залишивши по собі звабливий аромат. Не встигаю навіть вийти, як вона вже прямує до під’їзду. А в мене тіло трусить, я взагалі не пам’ятаю такого стану за всі тридцять років.

— Єво, ти не відповіла на мою пропозицію, — мій голос хрипкий.

— Так, — відповідає, не розвертаючись.

— Це відповідь?

— Відповідь, — кинувши на мене короткий погляд зникає в під’їзді. З усіх сил стримуюся, щоб не піти за нею. Усміхаюся як останній дурень.

Ось ти, Арсене, і втрапив.