Зваблені ненавистю - Ерін Кас

Вероніка

Повільно прокидаючись, уявляю в якому вигляді зараз говоритиму з Арсеном, але, розплющивши очі, виявляю, що я у спальні сама. Побачив, яка я закудлана і втік? Ще й соня, на годиннику вже дев’ята ранку. Йду до ванної кімнати, щоб привести себе до ладу. У будинку тиша. Мабуть, ще ніхто не приїхав. От би лишитися з ним наодинці на увесь день. Поговорити. Мені так гарно спалося на його плечі. Так тепло і приємно, коли він обіймає. Трепетно в грудях.

Одягнувши вчорашній костюм, беру з собою подарунок і йду шукати іменинника. Хочу нормально привітати, бо вночі промугикала щось незрозуміле.

Спочатку йду перевірити у спальні, згадуючи, як минулого разу я застала його після душу. Цікаво, як би Арсен відреагував зараз на ту саму ситуацію? Згріб мене в обійми і вже не відпустив би? Ох… лише від думок щоки червоніють. Минуло дуже мало часу, а ми вже…

— Ой, — випалюю розгублено, зупинившись на порозі. — Я… — немає ні слів, ні думок, я в ступорі. Арсен стоїть посеред спальні, перед ним на колінах Ритка. Я завадила її вітанням, мабуть. — Не зважайте, продовжуйте, — вилітаю й щодуху мчу до кімнати.

Гидко. Аж мороз шкірою від побаченого. А що я хотіла? Що він чекатиме мене, буде вірним? Усі чоловіки зраджують, для них це життєва необхідність. Колись я чула, як мама звинувачувала в невірності батька, а я чомусь вирішила, що за кілька тижнів дорослий чоловік вирішить відмовитися від своєї природи.

Збираю сумку. Треба було одразу переїхати і не доводити себе до того стану, що хочеться плакати, побачивши його з іншою.

Не підіймаю очей, коли двері відчиняються. Він повільно підходить до ліжка.

— Єво, що ти робиш? — питає спокійно.

— Їду додому, — намагаюся не показувати, як мене зачепило побачене. — Не витрачай на мене свій дорогоцінний час, повертайся приймати подарунки.

— Рита помилилася…

— В чому? — перебиваю, піднявши очі. — Двері забула зачинити? Перепрошую, що завадила.

— Про наші стосунки ніхто не знає. Вона дозволила собі зайве.

— Між нами немає ніяких стосунків. Можеш відпочивати, як тобі заманеться.

— Ти не вмієш без сварок, так? — його спокою як не бувало.

— Не вмію обирати правильних людей, щоб не розчаровуватися, — підхоплюю сумку, але до дверей дійти він не дає.

— Ти нікуди не поїдеш, — різко вириває з руки сумку.

— Поїду. Іди до своєї розпусної дівчини, — замість слів виходить гарчання.

— Моя дівчина стоїть навпроти і перевіряє запас моїх нервів. Єво, це небезпечно, — каже суворо, — запасу немає. Ти залишишся тут. З власної волі чи з примусу — вирішувати тобі.

— Обійдешся, — смикаюся до дверей, але він хапає за руку, боляче стиснувши зап’ястя.

— Не грай. Я терпіти не можу істерик та криків. Нічого не було. Маргарита почула мене і більше таких ситуацій не буде.

— А більше і не треба, — попри біль, намагаюся вирвати свою руку. — Дарма Риту відшив. Вона он як одягнулася. Точніше майже роздягненою прийшла.

— Я не її хочу, а тебе, — смикає на себе, обійнявши за талію.

— Нічого не буде, — шиплю розлючено. — Ненавиджу зрадників!

— Єво, — лунає голос Елі за дверима, — а тоді вона зазирає. О, ви тут удвох, — всміхається. — Ми давно чекаємо іменинника. Йдете чи нам роз’їхатися по домівках?

— Йдемо, — відповідає Арсен, відпустивши мене. — Прошу, Єво, — чекає поки вийду.

Пихкаю, але йду за Еліною. Не хочеться перед усіма продовжувати сварку. Мене аж нудити почало від уяви, що ця Рита робила з ним. Може, вони цілувалися до мого приходу. Фу, слиною з нею обмінювався. В грудях спалахує вогонь. Хочеться потягати її за коси і гарно врізати Арсену, але сумніваюся, що він дозволить останнє.

— Які у вас радісні обличчя, — коментує Віктор, побачивши нас.

Погляди Рити, Яна та його дружини говорять самі за себе, вони дуже «раді» мене бачити. Ян тримає невеликий торт у руці. Всі з подарунками, а мій вже в сумці лежить. Під стелею кульки та повітряні цифри. Йому сьогодні тридцять. Нічого собі між нами різниця.   

— Народ, ви хворі? — без гніву питає Арсен. — Що за цирк?

— У тебе день народження. Хоч сьогодні не бурчи, — промовляє Еліна. — Ну! — першою злітає зі сходинок. — Вітаємо!

Всі щось мугикають, Ян підносить торт зі свічками, Арсен, хитаючи головою, задуває їх. А тоді Ян намагається заїхати цим тортом йому в обличчя, але Арсен виявляється спритнішим і торт опиняється на обличчі у Яна. Всі сміються, лише іменинник не радісний.

— Кожного року одне й те ж. Ходімо снідати, — рушає в бік кухні.

— Єво, ти чому зависла? — питає Еля. — Пішли.

— Я щось не голодна, — після моїх слів, Рита демонстративно хмикає.

— Ходімо, — Віктор підходить й подає руку. Зітхаючи, вкладаю свою долоню. З дивним відчуттям, йду з ним за руку на кухню. Сідаю теж поряд з ним, подалі від Арсена.

Еля займає позицію господині, а мене навіть це дратує. От не можу я спокійно реагувати на те, що побачила. Якось забагато жінок біля нього крутиться. Дратуюся. Гніваюся. Навіть ревную. Якщо нічого не було з Ритою, це не значить, що він зупинив її через своє небажання. Може, процес просто перервала моя поява. Образливо. Учора обіймав мене, а сьогодні…

— Єво, каву? — Еля ставить переді мною чашку.

— Дякую.

На сніданок лише кава і пахлава від Елі. Це справді дуже смачна випічка, я спробувала кілька шматочків. Впродовж сніданку, на Арсена не дивлюся. Віктор повідомляє, що буде смажити м’ясо і рибу на грилі, Еля збирається замовляти щось в ресторані.

— Зараз дощ буде, — говорить Арсен.

— Треба поспішити, — Вітя встає. Хочеться піти з ним, щоб тільки нікого з них не бачити. Ритка всілася біля Арсена. Може, навіть мацала його під столом, як це у фільмі вчора показували. Не можу бути спокійною. Не виходить.

— Єво, поплаваємо в басейні, поки м’ясо буде смажитися? — навіть радісний голос Елі дратує.

— Можна, — виходить бурчання.