Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Щодо останнього Кирило сильно лукавив. Швидше висловлював свої найпотаємніші бажання, прекрасно розуміючи — якщо так піде й далі, Гришка реально замінить його батькові в усіх аспектах: і як сина, і в якості приймача.

— Дивно, але, здається, дехто вважає інакше, — немов прочитавши думки єхидно зауважив Латунін. — Невже заздрість зовсім замучила, що я, а не ти, зміг влаштувати угоду? Ти обережніше, Кір. Заздрість вона, знаєш, руйнує і…

Договорити Григорій не встиг. Кирило, несила стримуватися і вислуховувати завуальовані глузування у свою адресу, замахнувся. Латунін збагнути не встиг, як міцний кулак врізав по обличчю. Червона кров бризнула з розбитого носа. Гришка засмикався в спробах звільнитися від сталевої хватки та закричав:

— Ти чого?! Борзий надто?

— Кирюхо, досить! — за спиною гримнув Тимур, намагаючись зупинити розгніваного Рощина, який знову вдарив Григорія, розсікаючи цього разу губу.

— Кирило! — черговий оклик. Більш спокійний, але з металом у голосі. Він подіяв, немов відро крижаної води.

Гидливо скривившись Рощин-молодший на мить застиг. Ще раз струснув Латуніна та відпустив, змушуючи похитнутися від вмить втраченої рівноваги.

— Ти що твориш, засранець? — роздратування в голосі батька остаточно повернуло Кирила в реальність.

Очевидно, зараз йому вийде боком ця вільність. Плювати. Головне, виконав те, що давно і відчайдушно хотів — почухав кулаки об нахабну пику ненависного противника.

— Дядько! — процідив крізь зуби Гришка, витираючи з носа кров. — Ти пожалкуєш про це.

— Ми ще подивимося, — окинувши Латуніна прискіпливим поглядом, бажаючи змусити того, нарешті, побачити та прийняти його перевагу, — хто кого!

— Достатньо! — закричав Рощин-старший, ловлячи обривки кинутих пошепки фраз. — Григорій, йди погоджуй справи, вважай, я дав добро. А ти, Кирило, — повертаючись до сина: — Швидко за мною!

Сергій Леонідович зник у кабінеті так само незворушно, як і з’явився. Він знав, що повторювати двічі не потрібно. Ці двоє, що влаштували розбірки в будинку, послухаються. Кожен виконає наказ, як не хотілося повбивати один одного.

Кір, неохоче підкорившись, попрямував за батьком, краєм ока піймавши на собі осуд Тимура. Щоб він розумів! Гришка прийшов на готове й думав, що Кирило впустить у сім’ю? Шиш йому! Ніхто, тим більше Калачов, робота якого полягала не в місії милосердя до знедолених і нещасних, не мав права засуджувати.

Обережно зачинив за собою двері. Не чекаючи, поки батько, який стояв біля вікна, запропонує сісти, опустився на диван, закинувши ноги на журнальний столик.

— Коли ти вгамуєшся, Кирило? — байдуже поцікавився Сергій Леонідович. — Як повернувся після армії, який рік сам не свій. Говорив тобі, ні до чого випендрюватися, відмазали б, і всього справ. Так ні, вирішив борг батьківщині віддавати. Здалася тобі ця батьківщина. Сумніваюся, що за нагоди, коли тобі знадобиться допомога, вона відплатить тобі тим же.

— Хочеш чесно? — похмуро свердлячи батьківську спину зізнався Кір. — Мені плювати, віддячить батьківщина чимось, або ні. Не заради цього йшов служити. Але в одному з тобою погоджуся — реально варто було відмазати. Можливо, тоді мені вдалося захистити власну сім’ю від цього пройдисвіта, раз глава зробити це не в змозі.

— Кирило, не заговорюйся! — гримнув Сергій Леонідович. — Не забагато на себе береш?

— Про це краще поцікавитися в Гришки. Він вважає себе дуже розумним.

— Скільки можна сваритися?

— Поки цей козел буде лізти не у свої справи, — приснув Рощин-молодший, розтираючи розбитий кулак. — Між іншим, я вже вирішив із проблемною зоною транспортування товару.

— Поки ти чухався, Григорій давно все організував в обхід. І що ти вирішив? — обернувшись, подивився на сина: — Сьогодні ти домовився, тебе готові без зайвих питань пропустити через кордон, а що буде завтра? Завтра вони також запросто відмовлять або гірше того — влаштують облаву, а товар знову піде до Сизого. Не хочу я ставити під удар ні своє ім’я, ні гроші.

— І ти запросто віддаєш ситуацію Гришку під контроль?

— Я згоден із його ствердженням, що набагато вдаліше буде налагодити нові шляхи переправ, ніж ризикувати та переправляти за старими. Це все одно, що ходити мінним полем, — пройшовшись кабінетом, чоловік сів у крісло. — Рано чи пізно воно рвоне. Кирило, ти не дурень, сам повинен розуміти — пропозиція Григорія більш вдала, ніж твоя.

— Виходить, якомусь Гришку ти довіряєш більше ніж мені, власному синові? — піддаючись уперед із придихом уточнив Кирило.

— Ти прекрасно знаєш — не якомусь, — Сергій Леонідович масажував круговими рухами скроні. — Григорій такий же син для мене, як і ти. Між іншим, твій брат.

— У труні я бачив такого брата, — Кир підскочив із крісла., — Я не бачив цього козла років двадцять і ще б стільки не бачив! Нагуляв ти його по молодості десь із лівою бабою, нащо в дім та сім’ю тягнути?!

— Сину, у тобі говорять ревнощі. Спробуй поглянути на ситуацію під іншим кутом. Стань розумніше.

Іноді Кирилу здавалося, що витримці батька не було меж. Ось і зараз Сергій Леонідович незворушний і непробивний. Але Рощин-молодший прекрасно розумів — ще пара випадів із його боку й батько зірветься. Тоді за наслідки ніхто не ручатиметься. Розумів, але зупинити себе, змусити замовкнути та припинити безглузду розмову теж не міг. Замість цього продовжував тиснути та наступати на болючі мозолі.