Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Шість років тому Кирило міг припустити, що такий бридкий щур, як Микола Степанович, втече з корабля, що тонув, та примудритися вислизнути від заготовленого «сюрпризу». Але щоб так?

Колись подейкували, ніби в підірваному автомобілі був не Сизов, а один із його помічників, а сам авторитет безнапасно згвинтив у теплі краї, розуміючи, що на батьківщині ловити нічого — тут відтепер новий цар і бог. Як насправді — Рощину до певного часу було плювати, навіть не намагався з’ясувати, що трапилося з дядьком. Помер — шикарно, значить, проблеми гарантовано вирішені. Звалив — чорт із ним, головне, щоб не плутався під ногами. Раніше не до того було, але коли зачепили особисті інтереси, варто було щось вирішувати.

Кирило запросто міг повірити в раптове бажання Сизого повернутися на батьківщину, раз виявився живим. Раптом ностальгія замучила, відновив сили, воскресив прагнення до помсти. Нехай не сам, за допомогою повіреного, яким, судячи з усього, був Чернишевський. Мотивів залишатися в тіні в Сизова достатньо. Він уже не той страшний звір, якого боялися, і навряд чи знову ним стане. Ні вік, ні ймовірність опинитися придавленим спецслужбами після повернення в країну не варто скидати з рахунків.

Рощин міг припустити, чому, маючи певний вплив у кримінальних колах, Сизий із невідомих причин прихистив Чернишевського. А той, вдячний до гробової дошки, вислужувався. Усі факти говорили на користь Вовкодава. Виглядав переконливо і правдоподібно. Але… виникало чергове «але», що не давало спокою. Підозріле, що залишалося за кадром.

Закривши теку Кирил відкинувся на спинку крісла, витягнув мобільний і набрав номер бойового товариша. Слухати гудки в очікуванні відповіді довелося недовго. Тимур завжди був у межі досяжності, відповідаючи на перший поклик, попри час, у який зроблений дзвінок, і місце, у якому знаходився.

— Слухаю, Кирюхо, — голос у Калачова був сонний і втомлений. Невже спати завалився? Час-то зовсім дитячий.

— Ти слухаєш? — чмихнув Рощин. — Бляха-муха, Калач, це я тебе слухаю! Спиш, чи що?

— Зовсім уже! — обурився Тимур. — Переполошив дзвінком, мені ще дві доби не спати, колупатися в цих довбаних паперах.

— Гаразд, не кип’ятися, — зітхнув Кирило спокійніше. — Знайшов щось?

— Не занадто швидко? — у трубці почувся шурхіт. — Подзвонив годину назад і хочеш, щоб я за цей час знайшов розв’язання всіх проблем?

— По-перше, — піддаючись уперед Рощин узяв ручку і, покрутивши між пальцями, процідив: — Не тобі, а нам. Або забувся, що ще в рядах доблесних співробітників Золотої Рощі? Проблема з Перлиною не моя особиста й загрожує не лише безперешкодним постачання вина. Тямиш?

— Кір, думаєш, я не розумію? — важко зітхнув. — Але що я зроблю? Де візьму компромат? Вони чисті за всіма пунктами, або роблять усе, щоб здаватися чистими.

— Не може такого бути. Сизий і «чисто» поняття несумісні. Десь повинна бути зачіпка.

— Якщо все пов’язано на Сизому, може, тобі варто попросити понишпорити свого Руслана? Йому це середовище ближче.

— Чого ти ниєш? — роздратовано стукнув кулаком по столу Кирило. — Що скиглиш, як баба? Мені іноді здається, ти застарий для займаної посади. Руслан займається охороною. Ти головний із постачання, ось і придумай що-небудь. Немає, кажеш, компромату? Зроби, щоб з’явився! Мені вчити тебе?

— Буде зроблено.

— І ще, — на секунди Рощин задумався, чи варто озвучувати ще одне прохання або краще обійтися власними силами. Проте, вирішивши, що найреальніше пробити через Калача і йому можна довірити особисту інформацію, між іншим, зазначив: — Пробий своїми каналами, як могла Маргарита бути пов’язана із Чернишевським.

— Твоя Маргарита?

— А є ще якась? — нервуючи передражнив чоловік.

— Кирюхо, вибач, але Маргарита за певних обставин могла бути пов’язана з ким завгодно, — двозначно хмикнув Тимур.

— Ти — розумник! Мається на увазі поза Інанною. Будь-яка ймовірність зустрічі. Вчилися в одній школі, жили в одному під’їзді, якісь спільні знайомі-родичі… Аж до спільного горщика в дитячому саду, або сусідніх ліжок у пологовому будинку.

— Гаразд, що-небудь постараюся придумати.

— Не постараюся, а буде зроблено. Усе, відбій. Завтра наберу.

Відключившись Кирило, відкинув мобільний на стіл. Що за день такий? Суцільні невдачі. Півдня намагався знайти якусь зачіпку, зрозуміти де ховається Сизий. Второпавши, що справа не вигорить, поїхав до Чернишевського. Не впевнений, що зможе домовитися, але спробувати варто було. Дав останній шанс. Знову-таки не собі, Чернишевському.

Бачить Бог, Рощин хотів вирішити все мирно. Переманити Вовкодава на свою сторону, або змусити відійти зовсім. Набридли розбірки, хотілося спокійно займатися справами, як було протягом останніх років. Але на нема й суду нема. Доведеться включати важку артилерію, шукати вразливі сторони в противника й тиснути на них. Зробити так, щоби Перлина виявилася неконкурентоспроможною.

Тимур ще тупити починає. Нічого сам зробити не здатен останнім часом. Раніше начебто розумний мужик був, куди більш хитрий і зухвалий, ніж сам Кирило. Вічно знаходив лазівки, де годі й шукати. Братика он як підставили свого часу…

Махнувши рукою Рощин піднявся з крісла і пройшов до вікна, вдивляючись у далечінь. Думав ще рано, а на дворі темінь, хоч очі виколи. Глянув на годинник — пів на десяту. Швидко час летить за цими проблемами й роздумами. Не лише сьогодні, взагалі життя стрімко мчить. Те одне, то інше. Озираючись назад згадати нічого, окрім довічних розбірок. Дільба бізнесу, майна, спадщини, спроби отримати владу будь-якими способами. Чи до цього прагнув?