Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна
«Не так» почалося з появою цього гада, Чернишевського. Сукин син, мало того, зазіхнув на гарячу угоду, яка мала принести величезний куш прибутку, так ще поклав око на саму Марго. Це, бувши під заступництвом Сизого, котрий ще невідомо як вижив після вибуху шестирічної давнини, що не залишив у найближчій окрузі живого місця.
Закохався… Чорта зо два закохався! Швидше за все пронюхав про козирні можливості, які попливуть у руки, будь Марго в нього. Хитрун! Цікаво, як давно Вовкодав у курсі? Чи знав Сизий? Якщо так, чому раніше не скористався можливістю, а натомість гноїв Ритку довгі роки в борделі?
Ні, тут було ще щось. Одинцову щось пов’язує або пов’язувало раніше із Чернишевським. Добре, якщо обмежилося ні до чого не зобов’язувальним, при виконанні обов’язків Марго, так би мовити, трахом. Та чому дівка уперлася та обурилася пропозиції зачарувати Вовкодава? Заради справи можна. Не переломилася, згадала молодість. Спала раз — переспала б і інший.
Щодо «переспала» Кирило погарячкував, звісно. Подібного ні за які пряники не допустить. Це раніше Маргарита могла спати з ким завгодно й коли завгодно. Зараз вона лише його, ділити з кимось, особливо із Чернишевським, не збирався. Треба ґрунтовно потрясти Марго щодо цього питання, бо носився з нею, як із писаною торбою. Важливість персони — це прекрасно, але пора борги повертати.
— Кирило Сергійовичу, Ви вже вдома? — гукнула економка перш ніж чоловік встиг зробити піднятися на другий поверх. — Вечеряти будете?
— Марго їла? — обернувшись похмуро відгукнувся Рощин. — Вона в себе?
— Так, вона не стала Вас чекати й, трохи перекусивши, піднялася нагору, — ствердно закивала жінка. — Як щодо вечері?
— Я не голодний! — різкіше, ніж слід, рикнув Кирило.
Відштовхуючись рукою об бильця, щоб легше орієнтуватися в напівтемряві, метнувся сходами догори. У декілька широких кроків опинився біля спальні Маргарити. Не роздумуючи, без стуку, відчинив двері. Темноту розбавляло слабке світло ламп біля ліжка. У кімнаті було тихо і, здавалося, порожньо. Уважно озирнувшись Рощин розгледів дівчину з іншого боку постелі. Вона лежала, згорнувшись у калачик, спиною до дверей, і навіть не здригнулася від шуму. Певно, знов зачиталась.
Марго любила читати вечорами. Часом це так її захоплювало, що не чула й не бачила нічого. Зазвичай у такі моменти Кирило намагався не турбувати дівчину, даючи можливість побути в тиші та спокої, але сьогодні, в ім’я справи, доведеться змінити давно заведеним традиціям.
— Маргарито, — покликав Рощин, ступаючи углиб кімнати.
Відповіді не було. Одинцова продовжувала лежати в нерухомій позі.
Хмикнувши чоловік приготувався вибухнути збуреннями й докорами. Ти ба, надумала ігнорувати його! Обігнувши ліжко й опинившись перед Марго побачив, що горезвісна книга, розгорнута корінцем вгору, лежала поруч із подушкою. Сама дівчина, підклавши долоні під щоку, мирно сопіла. Груди розмірено здіймалися під легкою футболкою, повіки слабо тремтіли від монотонного дихання, брови підводилися та опускалися, змінюючи вираз обличчя від похмурого до спокійного.
Заснула. Просто взяла й заснула. Бажання влаштувати допит зникло, залишаючи замість себе дивну потребу милуватися жінкою. Тільки уві сні вона була настільки беззахисною і вразливою. По-дитячому милою.
Кирило завжди вважав Маргариту сильною особистістю. Вона багато пережила. Стільки випробувань, що випало на її долю, не кожен мужик витримає, не кажучи про тендітну, маленьку дівчинку, якою тоді була. На подив змогла все винести на своїх плечах, не зламалася. Встала й пішла далі. Залишилася людиною.
Сильна в чужих слабкостях. Слабка у власній силі. Його сильна, слабка жінка. Навіть якщо йому доведеться померти, нікому не віддасть Маргариту. Не тому, що завдяки їй тримався на плаву — тому, що тримався виключно заради неї.
Огледівшись ще раз Рощин побачив плед на краю крісла, розправив його та обережно прикрив дівчину, бо зовсім змерзне. Марго слабо поворухнулася уві сні, потягнула на себе ковдру, кутаючись майже до самого носа. Кирило обережно доторкнувся пальцями дівочої щоки, прибираючи прядку волосся, що вибилося з хвоста.
Його наркотик. Його залежність. Його Маргарита…
Глибоко втягнувши повітря Рощин різко відсмикнув руку. Намагаючись не шуміти вийшов зі спальні. Що ж, не судилося сьогодні поговорити. Нічого, розмови нікуди не подінуться, встигне. Навряд чи до завтра трапиться щось надзвичайне. На сьогоднішній вечір знайде, чим зайнятися.
Кабінет зустрів Кирила приголомшливою тишею і непроглядною темрявою. Рухаючись виключно на дотик прийшов до столу. Сівши в шкіряне крісло включив торшер. Нетерпляче постукавши пальцями дерев’яною стільницею відкрив ящик. Перебравши кілька тек із паперами витягнув необхідну.
Чорна пластикова обкладинка, як у більшості тут. Начебто нічого особливого. Чергові документи. Але перша сторінка всередині гучною назвою свідчила, що це досьє. На Чернишевського Олега В’ячеславовича. Де взявся тільки паразит. Жили собі спокійнісінько, так ні, з’явився, не запорошився. Ще й норовиться. Невже вважав, що здатен протистояти Кирилу?
Не вийде! Ні самостійно, ні із Сизим, котрий не факт, що в курсі, як використовувалося його «добре» ім’я. Хто знає, наскільки цей хлопець ризиковий. У в’язниці сидів; вбивство, навряд одиничне, у списку заслуг мав; втрачати, по суті, нічого. Може, зовсім безголовий, не боявся гніву Сизова, і рвався в бій без схвалення вищих інстанцій? Може, із Сизим не все так просто? Крім інформації, наданої в досьє, ніде й ніяк не згадувалося про долю Баті.
