Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна
— Максе! — грюкнувши дверцятам автівки роздратовано покликав Рощин хлопця, що вибіг із будинку для охорони. — Постав у гараж.
На ходу кинув ключі. Не переймаючись, будуть спіймані чи ні, Кирило влетів на ґанок. Перш ніж увійти в дім краєм ока відзначив, що охоронець слухняно виконував вказівки.
Рощин не сумнівався в спритності і швидкості своїх хлопців. Інших не тримав. Інші не підходили за статусом та можливостями. Будь охоронці нерозторопними ослами, мови про особисту безпеку не було б. Як міг довірити власне життя людям, котрі, не маючи належної фізичної підготовки, не в змозі заступитися і виконати елементарне завдання? У світлі останніх подій це питання було особливо актуальним. У Кирила працювали кращі у своїй справі, починаючи від начальника охорони, закінчуючи останнім водієм, що допускався лише до підвезення продуктів і кореспонденції. Кожен із хлопців проходив жорстоку перевірку. Тільки після схвалення Русланом хлопці допускалися до роботи.
Своєму начальнику охорони Рощин довіряв беззаперечно, ось уже близько шести років. Не так багато, проте й немало, щоб остаточно утвердитися в істині — Бурий гідний перебувати в наближеній свиті. На жаль, чи на щастя, подібна честь випадала не кожному, але хлопець довів відданість за першої зустрічі, відразу визнаючи в Кирилі господаря. Останній не міг не оцінити завзяття. Рощину були потрібні розумні хлопці — Руслан сколотив команду.
Можна скільки завгодно вважати Кирила параноїком, та вважав за краще, щоби поряд залишалися нехай усього пара чоловік, але відданих і справжніх, аніж безліч осіб, готових за найменшої можливості встромити ножа в спину.
Серед численного оточення Рощин довіряв усього трьом. Решта так, дрібні сошки. Пішаки у великій грі, які виконували різноманітні доручення. Вони змінювалися постійно, як погода навесні. Прибираючи непотрібних та тих, хто багато знав, на їх зміну знаходили нових. Так знову і знову. Природний відбір. Незмінними залишалися лише згаданий раніше Руслан Буртенко; Тимур Калачов — права рука й головний помічник у бізнесі; і як дивно не звучало — Маргарита.
З Калачовим Кирило пройшов, як то кажуть, вогонь, воду й мідні труби. Майже ровесники, вони познайомилися за часів армійської служби. Не сказати, що не розлий вода, але спілкувалися досить непогано. Після демобілізації, здавалося, шляхи-доріжки розійшлися назавжди. Але минуло менш як рік, перш ніж Кирило дізнався, що Калач влаштувався на роботу до батька. У принципі, непогану і високооплачувану, у цьому плані старий ніколи не скупився, але без перспектив для кар’єрного зростання. Щоб входити до групки вишибал особливого розуму не треба, а Тимур був далеко не дурний, як могло здатися, на перший погляд.
Молодий і гарячий Калачов не хотів топтатися на місці. Прокладати тривалий і нудний шлях кар’єрними сходами в імперії Сергія Леонідовича Рощина, що вже тоді тріщала, теж не горів бажанням. Тимуру хотілося всього й відразу, як і Кирилу. Влади, грошей, зв’язків, можливостей. Це стало ще однією причиною, чому Калач тихенько перейшов на сторону Рощина-молодшого. Продовжуючи працювати на батька виконував роль партизана й добувача необхідної інформації.
Дорвавшись до влади Кирило не міг обділити головного помічника. Відтоді Тимур став ледь ні єдиним, хто не просто знав усі таємниці темних справ чоловіка, а й був безпосереднім учасником і одним із головних організаторів. Рощин знав, що помічникові можна довірити абсолютно все. Вони не були друзями в армії, але після стали командою і непоганими соратниками.
А Маргарита… Маргарита — жінка, що значила для Кирила набагато більше, ніж чергова дівка. Що стало головною причиною, не розібрався дотепер. Небувала схожість з однією з найрідніших людей, яку виявив ненароком? Мабуть, саме так усе почалося. Бажання мати краще та ексклюзивне? Ймовірно, без цього не обійшлося. Ведмежа послуга, яку Маргарита, не відаючи, в один прекрасний день надала Кирилу, остаточно розв’язавши руки? Це стало ключовою ланкою в ланцюжку, яка відповідала на питання: «Чому вона?».
Факт залишався фактом — дівчина вже шість років перебувала при ньому. Рощин не мав наміру комусь її віддавати або дарувати, нехай і в ім’я бізнесу. Кирило міг говорити що завгодно, поводитися, як заманеться, навіть робити пропозиції, які не повинні були викликати в Маргарити настільки явного протесту й почуття ображеної дівочої гідності. Разом із тим міняти свої рішення, шкодувати про сказане, знову і знову усвідомлюючи — Одинцову ніхто, окрім нього, не отримає.
Залежність? Може бути. Одержимість? Хто знає. За останні роки, поки Марго перебувала поруч, прив’язався до неї. Було в цій жінці щось, що не давало спокою. Рощин не міг її відпустити, навіть за великого бажання. Маргарита під боком гарантувала безпеку від непередбачених ситуацій. Маючи дівчину при собі Кирило залишався впевнений — його ніхто не чіпатиме, не ризикне сунути ніс у справи та спробувати зруйнувати давно налагоджену схему, інакше результат виявиться непередбачуваним. Гарант недоторканності, яким із величезним успіхом користувався. Козир у руках, що дозволяв грати по-крупному, не страхаючись бути спійманим. Заради цього варто було пов’язати життя з Одинцовою. І, чорт забирай, можливість підім’яти під себе й регулярно трахати цю непросту дівчину надавалася не кожному. Тепер не кожному.
Вона, дурна, не здогадується, у якому казанку вариться, та це на краще. Менше знає — міцніше спить. Відсутність інформації в Марго робить її більш вразливою, нездатною піти проти. Чергова можливість для Рощина убезпечити себе.
Останнім часом Кирило боявся за їхнє спільне майбутнє. Не сумнівався — Маргарита, як і раніше, у невіданні, але не міг не помітити, що з кожним днем її дужче щось тривожило. Як не маскувалася за байдужістю і спокоєм, читав дівчину, як розкриту книгу. Носом чув — щось не так.
