Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

1998 рік

Холодний осінній вітер пронизував усе тіло до дрижаків. Їй би зупинитися, повернутися додому, закутатися в теплу ковдру та із чашкою гарячого чаю засісти за книгу на широкому підвіконні. Лише в такому випадку холод не відгукуватиметься остудою та страхом перед невідомим. Хоча, ймовірно, подібні відчуття в дівчини були зовсім не від холоднечі. Тяжко бути спокійною, коли не знаєш, що очікує з новим кроком уперед.

Наче в підтвердження думки під ногами зі скрипом тріснула дошка, осідаючи кудись вниз, у підвал, який неодмінно мав бути у величезному та колись стратегічно важливому об’єкті. Якби не миттєва реакція і здатність швидко орієнтуватися, дівчина навряд встигла втриматися за старий, покритий пилюкою стелаж та не провалитися вслід за гнилим перекриттям.

— Що за чортівня? — тихо вилаялась, коли на додачу до всього на ніс впала чимала краплина дощу, що легко просочувався крізь давно зношену покрівлю.

Серце глухо забилося в грудях і, здавалося, готувалося звідти вистрибнути.

«Яка боягузка! — подумала про себе, — Варто було сидіти вдома, а не пертися незрозуміло, куди й навіщо. З’ясувати захотілося… Це все — елементарні пошуки пригод на п’яту точку!» Аби ці пригоди обмежилися проваленою підлогою та мокрою наскрізь курткою, а підозри та сумніви, що переслідували не один день, залишилися позаду.

Чим далі ступала дівчина, чим глибше забиралася в безвихідний лабіринт, тим більше внутрішнє чуття підказувало, що потрібно повертатися. Доки не пізно. Доки остаточно не влипла й не опинилася у свідомо вибудуваній пастці. Але яка пастка? Це не кіно, не детектив і не екшн, у яких можливі подібні ситуації.

Тоді, чому все почалося саме так, як починається в запеклих американських фільмах? Чому страх сковував єство, але вона вперто рухалася вперед? Відповідь проста: якщо вірити анонімному листу, десь тут, посеред руїн напівзруйнованого складу давно не чинного танкового заводу, був ВІН. Хлопець — заради чийого порятунку дівчина пішла на що завгодно. Єдиний близький і рідний для неї на всьому білому світі. Той, кого безмірно кохала і від кого найменше очікувала подібної витівки.

Досі не вірила, що саме ВІН здатен вплутатися в колотнечу. Навіть йдучи сюди, тішилася марними надіями, що це жарти того ж Павлика. Дурні такі, дитячі, безглузді. Адже знав прекрасно, як вона ненавиділа холод та боялася, подібних цього, занедбаних місць. Можливо, вирішив перевірити, мовляв, якщо любиш, прийдеш попри фобії.

Прийшла. Довела кохання, називається. Де тоді, скажіть на милість, сам Павло, або організатор усього заходу під назвою «Розіграш». Коли вистрибне з-за чергового повороту нескінченних коридорів із криками «Сюрприз!»? Вона так замерзла та зачекалася цього моменту, що готова наплювати на все… Знай, що це дійсно жарт, давно розвернулася і пішла назад. Але дурне передчуття та бажання перевірити не дозволяло зупинитися на половині шляху. Щось набагато сильніше за неї.

Здавалося, внутрішній світ розділився надвоє. Одна частина, наївна й довірлива, відчайдушно сумнівалася, що прочитане напередодні — правда. А інша, що набагато більш тверезо дивилася на життя, точила дрібним хробаком вагань, що ніхто не посмів би з нею так жартувати. Занадто безглуздо. Не можна жартувати такими речами, надсилаючи жорстокі листи. Це занадто для Пашки.

Милий і коханий Павло. Такий добрий, такий ніжний. Він не з тих, хто плів інтриги. Впевнена! Знала про нього все й навіть більше. Не міг цей хлопець обманювати. «Рівносильно, як не міг прямо розповісти про свої таємниці…» — прошепотів десь на задвірках розуму здоровий глузд.

Як хотіла, щоби все виявилося страшним сном — безглуздим маренням напівсонної свідомості. Мріяла, вибравшись із кошмару, разом із Павлом посміятися над усім, як над дитячими пустощами. Щоб усе знову було, як раніше. Але… Звернувши до довгого коридору, який за час свого блукання ні разу не зустрічала, дівчина із жахом зрозуміла, що збилася з дороги. Не дивно в такій величезній споруді, де все, мов на підбір, однаково.

Якби не опинилася сьогодні тут, ні за що не припустила, що в їхньому провінційному містечку є такі занедбані, пустельні та по-справжньому моторошні місця. Раніше вважала, що знала рідне місто, як власні п’ять пальців. Подібне твердження, здавалося, підходило й до Павла.

Рухаючись прямо, побоюючись остаточно втратити орієнтир, почула голоси. Чим далі просувалася до колись дверного отвору, тепер до половини заваленого залишками цегляної стіни, тим виразнішими вони ставали. Скоро легко розрізняла, що там було, мінімум, троє чоловіків. Не могла конкретно зрозуміти, про що мова, але сильно сумнівалася, що, виявивши свою присутність, не опиниться в небезпеці.

Розум заволав, засвітившись попереду яскраво-червоним маячком, що пора повертатися, але впертість, природна тяга до пригод і бажання зрозуміти, хто й навіщо її сюди покликав, прикриваючись Павлом, не давали змоги відступити.

Зменшивши темп, намагаючись просуватися якомога обережніше, щоби ненароком не зачепити місцями розкидані уламки старих меблів, а прогнилі дошки підлоги не заскрипіли під вагою тіла, наблизилася майже впритул до щілини, що показувала величезне, не менше занедбане приміщення. Там ще лежали залишки запчастин, схоже, це було щось на зразок майстерні, де збирали танки.

Окинувши швидким поглядом кімнату, зачепилася на трьох фігурах, що стояли поодаль. Розвернуті спиною, вони розташовувалися в найвіддаленішому й темному кутку, через що їх було практично не розгледіти. Вечірні сутінки та темрява від мерзенної осінньої погоди не сприяли видимості. Розрізнялися лише силуети вельми міцних і здорових чоловіків, з якими тендітній дівчині ні за що не впоратися.