Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Усе свідоме життя доводив, що здатен на щось. Не як син Сергія Рощина, сам по собі. Своїми силами спроможний домогтися набагато більшого, ніж домігся батько й у підсумку ледь ні розтринькав із легкої руки козла Гришки. Доводив, що саме він, Кирило, набагато краще й розумніше того ж Гришки, будь-якими способами. А ще мріяв помститися за єдину людину, яка щиро любила його, нічого не вимагаючи замість і не потребуючи доказів, що гідний цього благословення.

Кирило ненавидів Гришка й через роки, коли все давно зосталося в минулому, коли сам Латунін у минулому. Рощин ніколи не шкодував про скоєне. Єдине, що часом змушувало відчувати бридке й неприємне відчуття злості, змішане з ненавистю, що в один прекрасний день не придушив власними руками, позбавивши світ набагато раніше цієї мерзоти.

Чоловік добре пам’ятав, як через пару років після появи Гришки в їхньому будинку, не стримався і мало не створив праведний і довгоочікуваний самосуд. Не з’явися Тимур, Рощину довелося виправдовуватися і відмиватися перед батьком ще й за це. Хоча, що з того? Батько Кирила все одно не жалував. Старий маразматик!

Кір сам ніколи не був ангелом. Але щоб як Гришка! Це занадто навіть для нього. А батько нічого, приймав Латуніна. Можливо, тому і приймав, що Гришка нагадував його самого? А Кирило завжди здавався нікчемною тінню та негідною подобою. Хоча за логікою речей і виходячи з виховання повинно було бути з точністю навпаки…

1998 рік

Присвистуючи, бажаючи швидше поділитися з батьком вдало провернутою угодою, Кирило зайшов до хати. Помітивши біля кабінету Тимура підійшов і машинально потиснув руку на знак вітання, поцікавився:

— Здорова, Калач. Батько в себе?

— У себе, — підозріло покосившись на двері чоловік, ляскаючи Рощина по плечу, підштовхнув у сторону вітальні. — Тільки це… До нього там… ну…

— Чого мнешся? — скидаючи руку товариша спалахнув Кирило. — Хтось із заступників з’явився? Батько казав, повинні документи привезти на постачання вина, — останнє відзначаючи швидше для себе.

— Та ні, — озирнувся. — Гришка в нього. Другу годину сидять щось перетирають.

— Трясця! Що йому треба? Знову провалив справу і прийшов канючити гроші? Цікаво, яку лабуду знову придумав.

— Ні, по ходу, цього разу навпаки, — гучним шепотом зізнався Калачов. — Начебто залагодив проблеми з приводу афганки[1]. Саме тієї партії, якою Леонідович планував зайнятися.

— Не зрозумів! — насупившись Кирило втупився в сторону кабінету. Шкода, що не вмів пропалювати поглядом, інакше від дверей залишилася купа попелу. І від одного з тих, хто знаходився за нею. — Що за справи? Ця гнида сама кроку ступити не може, звідки самодіяльність?! Як він зміг налагодити переправу такої великої партії?

— Не впевнений, але схоже, Латунін в обхід засідки по-швидкому організував новий канал, — знову поклавши руку на плече Рощина, утримуючи на місці, пояснив Калач.

— Дідько, Авіатор [2], чортів! Де взявся на мою голову! — ще дужче спалахнув чоловік. — Ти, взагалі, зрозумів, що він просто взяв і кинув мене?! — машинально смикнув плечем, позбавляючись від руки Тимура. — Мерзота! Я йому влаштую!

Кирило кинувся до кабінету, з наміром не просто дізнатися про ситуацію з перших вуст, а й дати хорошої прочуханки козлу Гришку, аби не ліз, куди не варто. Його давно пора відлупцювати, щоб власне ім’я не згадав. Саме час здійснювати задумане. Більш ніж вагома причина малася.

У Кирила давно все на мазі. Він практично домовився про відкриття старого каналу для реалізації товару. Залишалося уточнити парочку деталей, сунути кому потрібно на лапу і справа зроблена. Тепер що? Виходить, Гришка знову вліз уперед, не тільки залишаючи Рощина-молодшого з носом, але й позбавляючи вдалої можливості довести папіку, хто кращий. Дідько!

Чоловікові ледь не вперше в житті було плювати, що подумає та як відреагує батько. Він просто візьме і витрусить із гада всю душу, щоб зрозумів, що втручання в чужі справи погрожувало наслідками для здоров’я.

Не встиг дістатися до цілі, як двері кабінету відчинилися, випускаючи задоволеного Латуніна. Задоволена усмішка злетіла з обличчя, коли Григорій побачив поруч із собою розлюченого не на жарт Рощина-молодшого. Переляк прослизнув у чорних оченятах, миттєво зникаючи, та не помітити цього Кирило не міг. Даний факт досить сильно тішив самолюбство і трохи заспокоював.

Ще б пак, Гришку було чого боятися. Не занадто високий, непоказний, не особливо стежив за фізичною формою. Він добряче поступався завжди готовому до бою Кирилу. Останній за традицією, заведеною в армійські часи, не гидував ніякими фізичними вправами й відмінно володів азами бойових мистецтв. Рощин мало в кого викликав довіру або спокій зовнішнім виглядом і вічно похмурим виразом обличчя. Коли сердився, стискаючи долоні в кулаки, мружився, вивчаючи противника, відшукуючи деталі, що говорили про ймовірний промах, так і поготів. Як зараз.

— Гнидо, ти довго будеш тут швендяти? — перш ніж за Латуніним зачинилися двері прошипів Кирило, хапаючи чоловічка за грудки.

— Не твоє діло, — навіть не намагаючись вирватися огризнувся Гришка. — Перебувати в цьому будинку, зокрема, у кабінеті батька, маю таке ж право, як і ти.

— Нічого ти не маєш! — струшуючи Григорія обурився Рощин. — Ти в цьому будинку й сім’ї, як був чужим, так і залишишся! Скільки не випендрюйся перед батьком.