Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

— Вважаєш, я не міг позбутися від нього без Марго? — глухо відгукнувся Кирило.

— Ти б нізащо не зважився піти проти волі батька.

— Чернишевський, — проричав незадоволено, — що ти можеш знати про мого батька?

— Досить, — різко обернувшись, — як і про тебе.

— Я і без Маргарити знайшов би спосіб кинути Авіатора й отримати владу, яка мала належати мені. Рано чи пізно це трапилося.

— Здається, або ти виправдуєшся? — насупився Чернишевський. — Мені глибоко плювати, що могло бути. Мене цікавить Маргарита.

— Що вас із нею пов’язує? — пропускаючи мимо вух зауваження.

Схоже, Рощина теж більше хвилювала Ритка, ніж питання, що стосувалися бізнесу.

— Раз такий розумний — з’ясуй, — знизавши плечима відмахнувся Олег. — Дивись щось та дізнаєшся.

— Якщо ти з нею спав у минулому, це нічого не означає.

— Думай, як хочеш. Проте, на відміну від тебе, у мене на неї інші плани.

— Чорта зо два ти її отримаєш, — з придихом виплюнув Кирило.

— Це ми ще подивимось.

— Чернишевський, — підходячи до чоловіка Рощин ткнув того в груди вказівним пальцем, — не наривайся. Врахуй, якщо я захочу тебе знищити, зроблю це. Не подивлюся ні на Сизого за твоєю спиною, ні на будь-який інший дах, якщо він є.

— Погрожуєш? — проводжаючи очима жест Кирила.

Щось Олегу підказувало, що в Рощині говорила не жадоба бути першим у сумнівному бізнесі. Тут замішано більше, значну роль грала Маргарита. Для них обох.

— Попереджаю, — відмахнувся Кирило, відступаючи.

— Тоді вважаю не зайвим зауважити — якщо я чогось дуже хочу, як правило, отримую. Тобі не важко здогадатися, чого наразі хочу настільки сильно.

— Стало бути, війна? — Кирило зупинився біля дверей.

— Боже збав. Бій.

Рощин, не попрощавшись, вилетів із вітальні, а Чернишевський уточнив скоріше для себе самого:

— Поки бій.

Зітхнувши попрямував до веранди. Відсмикнувши фіранку виглянув на вулицю, проводжаючи поглядом Кирила, що вискочив із будинку. На ходу щось набираючи на мобільному чоловік заліз у позашляховик і вже за кілька хвилин про присутність Плантатора на території маєтку нагадували лише сліди паленої гуми біля ґанку. Засмикнувши штору Олег повернувся до вітальні. Сівши в крісло потягнувся до пачки сигарет. Прикурив, дістав телефон і набрав потрібний номер.

— Щось ти швидко, — почулося замість вітання. — Як об’єкт?

— Спантеличений, — видихаючи густу клубу диму.

— Просив про аудієнцію із Сизим?

— Ні.

— Дивно, не знаходиш?

— Я тобі казав, він не такий дурний.

— Навіщо тоді приїжджав? — задумливо уточнили на тому кінці дроту. — Невже хотів залагодити мирно?

— Можна сказати, — відкинувши голову до спинки крісла Олег заплющив очі. — Пропонував гроші, щоб я перейшов на його бік.

— А ти?

— Буря, ти прекрасно знаєш: ворогові не здається…

— Лиш наш Вовкодав! — тоном, яким зазвичай вигукують кричалки, закінчив за Чернишевського друг.

— І знає про це й Буря, і Шторм! — уже хором прокричали чоловіки та голосно розсміялися.

— Як там, до речі, Шторм? — коли сміх затих поцікавився Олег.

— Що з ним станеться в тилу-то? — фиркнув Буря. — Це ми тут, вважай, в епіцентрі. А цей сидить, копається в паперах. Дивись, до підвищення докопається.

— Та ну тебе, брате. Нам тут непогано, правда? — слабо усміхнувшись припустив Чернишевський.

— Звичайно, — якось не зовсім впевнено погодився чоловік. — Схоже, прийшов час вирішувати, що робити далі: чекати, поки затіпається і сам спалиться, або на живця ловити?

— Буря, по-моєму, один факт, що я ще тут, дає більш ніж очевидну відповідь.

— Не боїшся?

— Чого боятися? Не пацан недосвідчений. Та й не вперше.

— Вовкодаве, якось ти боляче наполегливо цього разу преш на амбразуру, — з підозрою зауважив співрозмовник. — Чи немає особистих мотивів, що штовхають на сутичку зі смертю?

— Так, Буря, який філософський трактат прочитав цього разу? — намагаючись відбутися жартами, кинув Олег. — Звідки високі порівняння?

— Та ну тебе! — обурився. — Називай, як хочеш — хоч сутичкою зі смертю, хоч війною.

— Ні, Буря, це не війна. Усього лише бій, — повторив свої недавні слова.

— Давай без самодіяльності й акуратніше там, — важко зітхнувши попросив Буря. — Ти нам ще живим знадобишся.

Коли в трубці почулися короткі гудки Олег, стискаючи пальцями перенісся, стомлено відмітив:

— Війна почнеться пізніше…

Трофеєм за виграш буде не остаточне викриття Рощина, і навіть не чергове підвищення. Це його особиста війна. Трофей один — Маргарита й ніхто інший. Маргарита і, якщо пощастить, її любов.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно