Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Чоловік пройшов до столу. Підняв телефон і, не поспішаючи відповідати, присів в крісло. Приймаючи виклик потягнувся до пачки цигарок, спокійно відізвався:

— Я слухаю, Калач.

Полегшено зітхнувши дівчина прикрила очі, стомлено опускаючись на диван.

Калачов. Усього лише Калачов. Навряд його дзвінок здатен принести реальні проблеми. Швидше за все вирішив відзвітувати про справи в офісі.

— Зрозумів, — тим часом вислухавши погодився Кирило і закурив. — Але ти однаково покопайся там, раптом щось цікаве попадеться. Якщо ні, з’явилися в мене деякі міркування… — затягнувшись мимохідь подивився на Марго. — Добре. В іншому як? Нарив щось із мого питання?

Недовга пауза, поки Рощин слухав співрозмовника. Миттєвості, за які змінювався в обличчі. Витягнув з рота сигарету, роздратовано зім’яв. Повільно перевів очі на Маргариту, буквально, просвердлюючи наскрізь. Невпевнено кивнув, після чого брови здивовано поповзли вгору. Ще секунда і, кинувши недопалок у попільничку, різко підхопився.

— Я зрозумів. Спасибі, друг, — попрощавшись відключився.

При цьому окинув Марго таким поглядом, що захотілося провалитися крізь землю. Його невдоволення і похмурість не віщували нічого доброго.

— Вітаю, тебе випередили, — зазначив, влаштувавшись на кут стола. — Не передумала?

— Про що саме? — стараючись з останніх сил зберегти незворушність з викликом відбивала погляд Рощина.

— Ти знайома із Чернишевським років із тринадцяти. З того часу, коли переїхала з матір’ю в комуналку, що дісталася від бабусі, — перерахував реальні факти її біографії, не моргнувши. — І не заперечуй, я впевнений на всі сто.

— І не збиралася. Ми з Олегом були сусідами.

— З Олегом?

Усвідомила, що сказала дурість. Називати ім’ям людину, з котрою була лише сусідкою, напевно, дивно.

— З Чернишевським, — поспішила виправити.

— Так уже і просто?

— На що натякаєш?

Обурилася, подумавши, що поводилася, наче остання дурепа. Що такого, якщо розповість, як раніше водила дружбу з Олегом? Поділиться, що він її намагався врятувати, проте через це опинився у в’язниці. Що був досить близькою їй людиною. Але що далі? Не розповідати ж, що саме через неї, за словами Чернишевського, вплутався в те, що відбувається? Що давній товариш хоче її врятувати. Проте від кого? Від Кирила? Навряд чи останній оцінить. Розповісти все — визнати, що в якийсь момент готова була перейти на інший бік. Та що там… досі сумніви розпирали. Що ж робити?..

— Я не натякаю, питаю прямо — що, крім сусідства, тебе пов’язувало з Вовкодавом? Може, і нині пов’язує?

— Невже не дізнався про це?

Не дарма кажуть, що найкращий захист — це напад. Мала право спалахнути. Виходить, за стільки років Кирило не навчився їй довіряти, якщо нишпорив за спиною. Міг би підійти до неї та особисто запитати. Не факт, що Маргарита призналась, та це не мало ніякого значення.

— Твій Калач більше ні на що не здатен, окрім з’ясувати про сусідство?

Одинцова мимоволі скривилася від спогадів про Тимура. Цей тип ніколи не викликав довіри. Звичайно, не в приклад кошмарам із минулого, але теж видавався неприємним. Їй часто доводилося спілкуватися з Калачовим через роботу, він завжди поводився пристойно, не виходячи за межі, не робив двозначних натяків, усе чинно і гладко. Воно і зрозуміло — боявся Рощина. Його всі боялися. Але підсвідомість не обдуриш, навчилася розбиратися в людях.

— Копатися в брудній білизні, так копатися на повну! — нервово жестикулюючи спалахнула дівчина, — Я майже вигнанець. Довіряти мені не можна! Перевіряти треба, як шпигуна, не дай Боже опинюся посильним із ворожого табору. Раптом я цілих шість років втиралася до тебе в довіру, щоб у результаті здати з потрохами й розвалити бізнес.

— Не говори нісенітниць, — наближаючись до Марго відмахнувся Кирило, схопив за руку. — Я хочу почути від тебе, що ще вас пов’язувало?

— Ні-чо-го! — виплюнула по складах, з викликом дивлячись на чоловіка.

Тільки б не помітив, як підкосилися ноги, а руки затремтіли від невпевненості в самій собі. Тільки б не відчув обману. Тільки б повірив.

— Я сподіваюся, ти мені не збрехала, — розтиснувши долоню на зап’ясті змусив похитнутися, — адже знаєш, я не люблю, коли мені брешуть. Дуже не люблю.

На тому відвернувся і попрямував до виходу. Пара швидких кроків і за спиною зачинилися двері. Пішов не вибачившись. Хоча навряд було за що. Так, обдурила, але сподівалася, що на благо. Кирило з кожним днем ставав усе більш некерованим. Це лякало. Що буде далі — можна лише здогадуватись.

Машинально розтираючи зап’ястя Одинцова збиралася повернутися до себе, як шум автомобіля за вікном привернув увагу. Відсмикнувши шторку виглянула. Дощ закінчився, сонечко з’явилося з-за хмар, рідкі краплі злітали з верхівок дерев та падали на землю. А судячи з новенького темно-синьому кросоверу, що пригальмував біля порога будинку, у них гості. Такого автомобіля не було ні в одного зі знайомих.

Перш ніж встигла прикинути, хто вирішив ощасливити візитом, дверцята відчинилися і з салону визирнула темноволоса чоловіча голова. Серце пропустило глухий удар, потім ще й ще один. Сумнівів, хто це, не залишилося. На підтвердження здогадів він, немов відчувши на собі погляд, повільно обернувся в бік вікна. Скуйовдивши неслухняне волосся блаженно усміхнувся. Маргариту немов струмом вдарило. Відскочивши назад, бажаючи сховатися, опустила фіранку.