Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Олег. Чорт забирай, що він тут робить? Чому саме зараз? У голові спливли його слова: «Повертайся додому. Я знайду спосіб із тобою зв’язатися…» Невже це і є спосіб? Не найвдаліший, треба сказати. Особливо після підозр Кирила. Без того насилу вдалося викрутитися. Дуже сумнівно, що другий раз поспіль подібне прокотить. Що робити? Ховатися і чекати? Або відразу вийти й хай буде, що буде?

 Одинцова не з лякливих. Глибоко втягнувши повітря поквапилася в коридор. З кожним кроком, який наближав до цілі, сповільнювала хід, придумуючи десятки виправдань для себе і для Олега. Намагалася зрозуміти, що говорити та як себе вести.

Опинившись у холі, усвідомила, що пропустила одну важливу деталь — вітання чоловіків. Можливо, воно допомогло б зорієнтуватися, побачивши, як поводився сам Чернишевський. З вітальні лунали голоси, це означало одне — розмова почалася. Огледілась, переконуючись, що поблизу не було нікого з охорони або робітників, повільно пройшла до напіввідчиненої кімнати, намагаючись не видати присутності.

— Вчорашня розмова не принесла плодів, хоча ми обидва розуміємо, необхідно щось вирішувати, — пролунало приглушене від Олега.

— Саме тому ти надумав ощасливити зустрічним візитом, — пробурчав Кирило.

— Щось на кшталт.

Повисла пауза, а Марго, підкравшись впритул до дверей, спробувала зазирнути хоч оком у шпаринку, щоб розгледіти… Що, власне, розгледіти? Кирила? Його й так бачила. Олега, чорт забирай! Хотіла побачити Олега. Зрозуміти, що йому потрібно, з яким настроєм прийшов.

Що вона лишень коїть? Куди котиться? Скажи дівчині хтось тиждень тому, що готова буде нахабно і брудно підслуховувати, ні за що б не повірила.

— Чернишевський, зізнатися, я не налаштований із тобою сьогодні розмовляти, — порушуючи тишу буркнув Рощин, — Давай до справи, без передмов. Навіщо приїхав?

— Я вчора теж був не налаштований, та нічого, поспілкувалися. Але до справи, так до справи. Смію припустити, ти у курсі, що залишився місяць до оголошення результатів тендера й переможця, який почесно увіллється до лав Internal Group?

— Поки не страждаю склерозом. Залишився місяць, останній для життя твоєї компанії, Чернишевський, тому що після того, як увійду до Internal Group, зроблю все, щоб від Перлини не залишилося і сліду.

Кирило був у своєму репертуарі. Невже не можна нормально вислухати та поговорити, а не огризатися на кожну фразу?

— Щодо цього маю до тебе ділову пропозицію, — ігноруючи зауваження ліниво відгукнувся Олег.

— Зрозумів, що затівати війну проти мене пропаща справа?

Почувся брязкіт скла. Швидше за все, Кирило вирішив випити. Заспокоював нерви. Дуже схоже на нього.

— Зрозумів, що й без війни ми обійдемося. Я чудово обізнаний, наскільки тобі важливо виграти тендер. Не заради визнання винної продукції за кордоном, щоб відкрити чистий канал і налагодити постачання товару. Я правий?

— Припустимо, — Рощин не став заперечувати.

Марго насупилася, міркуючи, що малося на увазі. Раніше здавалося, що тендер важливий для Кіра саме тому, що це відмінний спосіб розширити горизонти бізнесу. Виявляється, ключовим було постачання певного товару. Хотілося вірити, що малося на увазі вино. Але чому не називати речі своїми іменами?

— Я готовий відкликати заявку в комісії, — зухвало заявив Чернишевський, дивуючи Маргариту.

У Перлини були всі шанси позмагатися із Золотою Рощею за перемогу. Олег, хоч і недавно на ринку, заявив про компанію бездоганною репутацією. Виходить, він або щось затівав, або повний дурень, раз готовий відмовитися.

— Можеш не напружуватися, ми й так тебе зробимо. З твоєю участю перемога буде феєричнішою, — з вуст Кирила прозвучала діаметрально протилежна думка, але Одинцова готова посперечатися, що вважав, як вона.

— Рощине, не кажи дурниць, ти нічого не можеш гарантувати. Безперешкодний доступ за кордон тобі потрібен зараз. Якщо втратиш можливість налагодити постачання товару, втратиш своїх вельмишановних афганських партнерів.

Закусивши губу Маргарита намагалася пригадати, чи були в Рощі зв’язки з афганськими партнерами. Хоч убий, не пам'ятала. Були французи, грузини… Щоб афганці! Дівчина сумнівалася, що ці, взагалі, займалися винами.

— У кращому випадку товар зависне на тобі, — продовжував грати в загадки Олег. — З партнерами, може, розрахуєшся зі своєї казни, але виторгу довго не бачити. Та це пів біди. Раптом хтось пронюхає? Сам розумієш, справа серйозна. Настукає і пиши пропало.

Затамувавши подих Одинцова із жахом чекала відповіді Кирила. Слова Чернишевського наштовхували на моторошні припущення. Складалося враження, що мова про далекі від законності речі.

— Невже ти настукаєш? — припустив Рощин.

Дівчині вдалося розгледіти Кира у дверях через щілину. У руках стискав келих із коньяком і вперто свердлив поглядом крісло. Там, очевидно, розташовувався Олег.

— Боже збав!

— Добре, що тобі потрібно? — скрипнув зубами Кирило.

— Мою ціну ти знаєш, — незворушний голос, ні нотки тремтіння та урочисте: — Маргарита.

— Можеш забути про неї, — не вагаючись ні секунди заперечив Рощин. — Якщо це все, забирайся з мого дому. Обговорювати подібне я не маю наміру.