(не) ідеальний чоловік - Катерина Орєхова

Дні летіли стрімко, я не встигав за подіями. У п'ятницю вже був аукціон, а я сам ще не розповів Каті, навіщо ми туди йдемо. Я й сам не міг знайти відповіді на це запитання, мабуть, тому і тягнув з розмовою.

А ще у нас з крихіткою категорично не збігатися розклади. Я намагався поєднувати роботу в університеті та менторство новачків на фірмі, Діма тиснув із контрактом. Його підписання відкладати було вже не можна, але я не хотів летіти через океан у Бостон. Розумів, що доведеться там затриматися щонайменше на тиждень, а то й більше.

Катя теж працювала, тиждень на лікарняному не пройшов без наслідків. А ще моя дівчинка вчилася і чомусь уже переживала про сесію, хоч був лише початок листопада.

Бачилися ми нечасто, дедалі більше перекидалися повідомленнями. Я хотів провести всі вихідні з Катею, але ще варто було пережити аукціон.

У четвер я вирішив, що відкладати розмову з Катею більше не можна. Вже завтра ми мали бути на заході, а я все ще не сказав про нього крихітці. Згадування його Веронікою не брав до уваги. Просто розумів, що мені потрібна буде Катіна підтримка завтра, щоб я не розбив носа одного пихатого індика.

Я ненавидів Вадима, хоч і не був з ним знайомий. Ось тільки поки я не готовий видати йому свої почуття. Завтра треба було познайомитися з ним та його дружиною і справити гарне враження, а для цього мені потрібна була Катя. Вона мій спокій та впевненість.

Саме тому я скасував усі свої справи на сьогоднішній вечір і вже двадцять хвилин тупцював біля входу до головного корпусу, де у Каті було заняття. Я тримав у руках дві чашки кави, яка вже встигла охолонути. Насправді досить несподівано стало прохолодно. На початку тижня листопад вирішив нам нагадати про себе легким заморозком. Асфальт покрився тонкою скоринкою льоду, перетворюючись на ковзанку і змушуючи концентрувати увагу на дорозі.

Я вже хотів написати Каті та зіпсувати сюрприз, як почулися голоси й зграйка дівчат вийшла з будівлі. Я відразу помітив Катю в розстебнутому пуховику та в кросівках. Вона явно ігнорувала погодні умови.

— Катя! — гукнув я її, привертаючи до себе увагу всієї компанії. Майже пошкодував про це, але посмішка крихітки у відповідь забрала всі сумніви.

Катя швидко наблизилася до мене, зазираючи у вічі:

— Привіт, — я злегка розгорнув обійми й дівчина відразу притулилася до мене. — Ми начебто не домовлялися зустрітись сьогодні.

— Я скучив і мені треба з тобою поговорити, — я закопався в її розпущене волосся, дозволяючи собі вдихнути свіжий цитрусовий аромат.

— Поговорити? — одразу напружилася Катя. — Не люблю цієї фрази, мені варто переживати?

Крихітка посміхалася, дивлячись мені в очі, але я відчував, що вона напружена. Кожен її м'яз налився, не даючи їй поворухнутися. Я трохи погладив її спину зап'ястям, лаючись на чашки кави, які все ще тримав у руках. Вже хотів їй відповісти та заспокоїти, як мене перебили:

— Катюша, невже це твій знаменитий брат, якого ніхто ніколи не бачив?

До нас прямувала симпатична брюнетка в черевиках на високих підборах. Вона йшла невпевнено та робила маленькі кроки, намагаючись встояти на льоду. Ніколи не розумів, навіщо дівчата так знущаються з себе? Вона ж потрапить до травмпункту з переломом, якщо послизнеться.

Хоча Катя теж нічим не краща. Її кросівки теж не найкращий вибір для ожеледиці, ще й щиколотка відкрита. Потрібно буде їй потім по попі дати за такий одяг. Вона ж лише перехворіла!

— Брат, якого ніхто ніколи не бачив? — прошепотів Каті на вухо, не приховуючи посмішки та трохи піднімаючи брови.

— Костя від них ховається, — крихітка посміхнулася мені у відповідь, злегка стискаючи комір моєї куртки.

— Мене звуть Христина, я одногрупниця Каті, — брюнетка таки успішно подолала ділянку дороги, вкриту льодом і зараз простягала мені руку, явно розраховуючи на знайомство та його цікаве продовження. Вона посміхалася, виставляючи ногу вперед, примушуючи коротку спідницю піднятися ще вище.

— Приємно познайомиться, тільки брат Каті все ще залишається невловимим, — я злегка знизав плечима, переводячи погляд на чашки кави, які я все ще тримав. Мої руки були зайняті, тому я не міг відповісти на рукостискання. Все ще однією рукою тримаючи Катю біля себе, я продовжив свою думку. — Роман, хлопець цієї прекрасної дівчини.

Я тут же пошкодував, що я не маю поблизу фотоапарата. Вираз обличчя Христини був невимовним, погляд наповнився нерозумінням, обуренням і розгубленістю. Рот трохи відкрився, складаючи губи в букву О.

Христині знадобилося цілих тридцять секунд, щоб переварити нову інформацію. Вона здивовано плескала очима, переводячи погляд з мене на Катю і мою руку, яка все ще лежала на талії крихітки.

— Катя! — дівчині таки вдалося взяти себе в руки. — Що ж не розповідала, що у тебе з'явився хлопець? Ми ж подруги! Як давно ви разом? А як ви познайомились?

Катя мовчала. Я перевів погляд на неї та зрозумів, що крихітка розгубилася. Вона явно не збиралася відповідати на потік запитань Христини.

— Вибач, — взяв я ситуацію у свої руки. — Але ми вже спізнюємося. Катя й так затрималася. Гарного вечора.

Я розвернувся, потягнувши за собою Катю. Добре, що вона не чинила опір, просто спокійно пішла за мною.