Моя ніжна крутихвістка - Марина Тітова

Кінець серпня 2016 року.

Дніпровські хвилі гамірно розлітались бризгами навсібіч, привертаючи мою увагу. Як поціновувачка природи та натуральної краси, я не могла не замилуватись водами широкої річки.

— В таку спеку гуляти можуть лише божевільні чи самотні. Навіть не знаю, до якого типу віднести тебе. Мабуть до відчайдушних,  — пролунав хрипуватий чоловічий голос в кількох метрах позаду мене.

Незнайомець налякав, але я цього не виказала. Не сіпнулася і не розтулила рота. Ба більше — навіть оком не моргнула! Я в селі собакам та індикам не показую свої зляки, то чого б це затрусилася перед якимось випадковим блазнем?

—  Можна і мені вступити до твого клубу відчайдушних та прогулятися з тобою?

Я нічого не відповідаю. Не озирнуршись, прискорила свою, й без того швидку, ходу. Не люблю, коли відволікають від милування природою і коли надокучають.

— А ні — помилився. Ти дика. Від самотності здичавіла до божевілля. Я вгадав?

Не відстає й собі незнайомець, також прискорившись. І треба ж було йому причепитись до мене? Робити нічого? Так поговорити хочеться, що скотився до розмов з першим ліпшим зустрічним, подібно бабусям в автобусі? А мені от не хочеться. Яка прикрість. 

— Або ж це чари. Закляття, що наклала на тебе ворожо налаштована подруга, яка позаздрила твоїй вроді. Через нього ти не можеш заговорити до жодного хлопця і до скону своїх днів приречена гуляти наодинці.

Слова наздоганяють в спину і я злюсь, що взагалі їх чую. Ще й, як на зло, вітер саме затих, тому доведеться вдавати глухоніму. Проте — це й на краще. Так логічніше замріяно задивлятися на річкову течію, від якої я не відводжу погляду.

— Та не хвилюйся. Все під контролем. Я знаю, як тобі допомогти. Я чарівник і своєю компанією зніму закляття і ти віднині ніколи не будеш самотньою! — все бубнить і бубнить голос позаду, а в мене вже ліве око сіпається від нього. — Що, не вразив своїми здібностями? Не оцінила? Шкода. Я так старався, а ти!

Ох, ці наполегливі пікапери. Спокою від них немає. Та я з непокірних. Скільки завгодно ляси нехай точить — мене не викликати на розмову. Інша справа роздратувати — з цим він впорався навідмінно.

— Як бачу, ігнорування — твоє хоббі. Браво, майстриня. Віднині я твій відданий фанат. Залишиш автограф?

Вдих. Видих. Вдих. Видих.

— Красуня, ну досить вже! Вдавати, що поспішаєш — то зайве. І на маленьку ти не схожа, то ж варіант: "я не розмовляю з незнайомими дядечками" не підходить. Ми ж знайомились!

Це нестерпно. Я продовжую мовчати, а воно ніяк не заткнеться! Ще й верзе казна що і саме в ту мить, коли я хочу побути наодинці.

— Зупинись хоч на мить і дай оглянути товар! Бігаючи тільки зморишся швидше.

— Який ще в біса товар? Що за маячня? — не втримуюся від абсурдності почутого й різко зупиняюсь, наважившись обернутися обличчям до об'єкта своєї дратівливості, крутнувшись на одній нозі.

— Та ні. Все вірно, — оглянувши мене з ніг до голови, ніби я справді якийсь товар, котрий він готовий купити, самовпевненно видає парубок. — Ти товар. Я купець. От тільки сватів треба трохи почекати. О цій порі шалені затори. Все-таки, зовсім скоро бабине літо. Спокон-віку пора заручин та весіль.

— Мене не цікавлять знайомства! Тож, вибачте, але ваші недолугі навички чіпляти дівчат зараз витрачаються марно! Йдіть куди йшли! — підвищую голос, бо дратує вже небачено й нечувано.

— Так я і йду... До тебе.

— А треба повз! Тому, будь ласка, не говоріть більше до мене і залиште у спокою.

Не вагаючись розвертаюся та знов йду в звичному напрямку, але від знервованості тепер важко дихати. Хоч і знаходжусь на свіжому повітрі, а його мені бракує.

— Отже, не тільки дика, а ще й зла, — знов турбує голос зліва, порівнявшись зі мною.

— Дякую за швидко встановлений діагноз, але послуг лікаря я не потребую. І рецептик виписувати також не треба, — не змовчала від обурення, що переповнює мене. 

— Ну це ти вже загнула. Ні, ти вгадала, що я щойно з лікарні, але от з професією помилилася.

— Та невже? Тоді чому я не можу розібрати жодного слова з ваших вуст? Це ж тільки лікарі пишуть і говорять нерозбірливо, — підключаю до цієї набридливої та безглуздої розмови важку артилерію — сарказм.

— То може тобі треба вуха прочистити? 

— А ось це вже грубість, а не флірт.

— А я й не фліртував, — нахабно та самовпевненно, вчепившись реп'яхом в мої очі, вимовив незнайомець в білій майці.

— Ще скажіть, що взагалі не до мене говорили.

— А ти когось ще тут бачиш? — озирнувшись на всі боки та зобразивши здивування, цей клоун вирішує остаточно вибісити мене. — Мушу повідомити, що тобі вочевидь в голову напекло, якщо почались галюцинації і на безлюдній набережній ввижаються ще якісь люди, крім нас з тобою.

— То от чому я бачу і чую тебе! Ти мені просто ввижаєшся. Насправді ти порожнє місце і тебе не існує. То може зникнеш? — й сама вдаюся до грубіянства. Хоч цю мову зрозуміє опонент?

— То от яка мені дяка? За все хороше навіть доброго слова не заслуговую?

— Яке лицемірство! — знов опиняюсь обличчям до надокучливого обличчя, аби нарешті мою лють вгледіли і відчепилися від мене. — Побив рекорд, встигнувши набриднути мені менше, ніж за хвилину, а я за це ще й маю дякувати?

З усмішкою переможниці безсоромно видихаю вуглекислий газ прямісінько в шию чоловіка, який саме скоротив дистанцію між нами і тепер до нього можна доторкнутися лиш простягнувши руку. Та мого доторку він не вартий. Хіба що, простягну руки, щоб розітерти нав'язливого баламута в золу.

Ненавиджу нав'язливість. І сама ніколи до неї не вдаюся, хоч як би не було потрібно. Навіть нав'язливих консультантів в магазинах обминаю манівцями!

— В лікарні мене попереджали, звичайно, що з тобою буде не легко, але я й гадки не мав, що настільки, — раптово промовляє з кам'яним виразом обличчя високий брюнет, збиваючи мене з пантелику. Це знов його невдалі жарти?