Моя ніжна крутихвістка - Марина Тітова

— І в якій це лікарні? Психіатричній? Ти звідти втік?

Хоча незнайомець змінив вираз своєї пики і тепер не мав того самовпевненного вигляду, а скоріше був засмучений, але я не відступала від свого. Пізно. Можна готуватися до вивердження вулкану, бо магма виливається з рота густими потоками. Я не двері. Зачепивши мене кінчиком мізинця ноги — я вдарю по тому пальчику так, що біль пронизає все тіло і розум потужніше за будь-що інше. Тому далі буде ще гірше. Може навіть до сліз доведу, обминувши сталий стандарт, що чоловіки не плачуть.

— Мда-а. В рольові ігри з тобою не зіграєш. Та й актрисою тобі не бути. Не вмієш підіграти, — цмокає невдоволенно язиком цей навратливий, від якого я стала дратівлива.

— Чому ж не пограєш? Я хоч зараз від всієї душі відшмагала б тебе батогом і встромила б в твій широкий рот кляп, щоб тільки не чути твоєї балаканини. А ще б не завадило прив'язати мотузками до стільця, щоб не зміг більше ходити за мною.

— А ти щедра. І фантазія нічого так. Але вибач, забув набір для втіх в лікарні, звідкілля ти втекла. Ще раз повторюю — ти втекла, а не я.