Моя ніжна крутихвістка - Марина Тітова

— А далі все сталося досить швидко. Ти не помітила авто, яке їхало позаду. Як результат — втрата свідомості, струс мозку і постравматичний синдром з амнезієї. Добре, що без переломів обійшлося, а тільки погорнула рукою та потилицею об край металобрухту.

Замість слів — закриваю свій округлений ротик долонькою від подиву. Тепер зрозуміло, чому відвуваю певні частини тіла вельми гостро.

— Я викликав швидку і поїхав з тобою. Тебе обстежили. Дали перелік необхідних ліків для відновлення, які я купив і тепер ось передав тобі, — зробив паузу брюнет, уважно вдивившись в мої очі своїми. Шкода, що через яскраве сонячне світло навіть на близькій відстані не взмозі роздивитися, якого вони кольору. Цікаво...

— Оце так... Дякую тобі, — сором'язливо відказую.

— Нема за що. Не міг інакше. Я ж чоловік, а чоловіки мають захищати тендітних дівчаток, — дивлячись за небокрай, веде свої розповіді далі супергерой мого дня.

Не змогла не усміхнутись поки він не бачить. Було до чортиків приємно, що стільки турботи та уваги до малознайомої дівчини проявив. А я, дірява моя голова зі струсом мозку, так оце на нього накинулася мало не з прокльонами.

— Про те, що втекла з лікарні розповідати?

— Ні. Лікарняні стіни пам'ятаю добре, ще з моменту, як про струс мозку та відпочинок лікар щось казав.

— Надовго ж тебе вистачало відпочивати. На цілих дві години. Так нудить від лікарень, що не можеш в них знаходитись? — іронізує, повертаючись знов до минулого формату спілкування.

— Уколів боюсь. Як повідомили, що крапельницю ставитимуть — так сили одразу й з'явились і я тишком-нишком вирвалася на волю, — відверто заявляю, хоча й соромлюся свого дурного страху, який вірним другом супроводжує мене з дитинства. — А тебе надовше вистачило, як бачу. Познайомився, потім вивликав швидку, весь час чекав в лікарні, в аптеку ходив, а на додачу, ще й слідом за мною подався?

— Зачекай. Зараз я ще на руках тебе до таксі донесу та додому відправлю, щоб впевнетись, що ти не втратиш свідомість десь посеред міста — і ось тоді вже й можна перелічувати мої подвиги, — іронічно підкрелив свої наміри герой, а наступної миті і дійсно я опиняюся в полоні його дужих рук.

Моєї талії, котра в пилюці, і навіть заржавілих сідниць, — знову торкнулися чутливі пальці. А його губи опинилися небезпечно близько.

Коли я зронила на них свої очі — вони злегка розтулилися і...

І обшпатрали мене перегаром.

То були точно мої спогади! Можливо і не в деталях, але всі вони повернулися блудними дітьми в мою голівку. Зібрала до купи всі пазли. І все тому, що я знайшла епіцентр стійкого перегару! Точно в такому перегарному тумані я жувала морозиво. Саме з цим чоловіком.

Якби ж тепер вимкнути цей запах. Задихнутись можна! От би парфуми трималися так само довго!

— А ти можеш?.. прикрити свого рота, — відвернувшись лицем від хлопа, в руках якого потонула, зніяковіло запитала.

— А то що? Спокусливий такий? Так і хочеться поцілувати?

Ти диви, який герой-коханець! Розперезався зовсім!

— Скоріш зашити. Паморочиться в голові від твоїх...

Флюїдів горілки? Феромонів горілкозалежних? Як же ж обрати влучний вислів, щоб не образити хлопця? Моя безпека залежить зараз виключно від нього. Але він розчипірює свого рота першим:

— Невже це значить, що... — самовпевнена хлопова усмішка миттєво вилуплюється і без желатену розбухає на його фізіономії, — ти мене хочеш?

— Хочу аби ти мене поставив на ноги! — не зважаючи на приємне транспортування набережною і гидке самопочуття, все ж волію відчути під ногами тверду поверхню та придушити будь-які непристойні натяки.

За мить моє бажання зненацька виконують. Та не давши шансу бодай раз кліпнути повіками — хапають за плечі.

— А поцілувати?