Моя ніжна крутихвістка - Марина Тітова

Вона розтуляє рота від здивування, ніби я сказав, що земля пласка і навколо неї обертається увесь всесвіт.

— Отже, я не помилилась. Ти йшов за мною від лікарні? — перейшла на писклявий тон. — А я гадала, що здалося. А воно от що. Хм.. — вдала активну мозгову діяльність і сканувала скептично поглядом. — На вигляд ніби нічогенький. На особу з колонки "їх розшукує поліція" не схожий. Так довго збирався із силами, аби наважитися на загравання чи що?

Клубок сміху підкотився до горла, але я його проковтнув. Та від жарту не утримався, адже гумор — мій хліб та вода:

— То я вдало маскуюся під середньостатичного чесного громадянина. У дійсності я хуліган та злодій. Краду дівочі серця. А в кишені в мене револьвер. Хочеш помацати?

Не даремно наступної миті я подався стегнами вперед, заворушивши руками в кишенях джинсів — реакція довгоногої була очікуваною, але мені від цього стало набагато веселіше. Самооцінка навіть підскочила вгору, адже, якщо дівчина хіхікнула і почервоніла від дурного жарту — отже, ти ще мачо хоч куди. До того ж вона сама сказала, що я "нічогенький". Я їй подобаюся? Стовідсотково!

— Фу! Дурень! Що за вульгарність! — відвертається від мене.

Шкода, що за темним склом сонцезахисних окуляр мені не видно її очей. Я б з радістю помиливувся дівочою сором'язливістю ще раз, як і кілька годин тому. Якщо мені не зраджує пам'ять — в неї напрочуд насичені смарагдові очі.

— Й не кажи! Невихований такий ще й банальні методи застосовує! Де ви бачили таких перелесників несучасних? — дозволяю собі засміятись, хоча насправді якось не до цього наразі.

Тут плакати треба! Вона дурненьку із себе корчить? Або й справді нічого не пам'ятає? Лікарі попередили, що постравматична амнезія може тривати від години і до доби, а після її травми минуло тільки кілька годин. Хоча, варіант, що вона вже все згадала і тепер прикидається — відкидати не поспішаю також.

— Слухай, ну я ж бачу, що ти нормальний. То йди краще своєю дорогою, добре? До інших дівчат загравай. Мало їх чи що? А мені комфортно й сам на сам із собою, — тяжко зітхнувши, чесно промовила. Але це не точно. Недовіряю я їй. А втім, мабуть, як і вона мені.

— Боюсь, що розчарую тебе, але я не відв'яжуся. Принаймні, поки не буду впевненим, що з тобою все добре, — говорю вже серйозно, забувши про флірт, яким з цією дівчиною так і хочеться займатись.

А вона, ніби прочитавши мої нещодавні побажання, знімає повільно окуляри та залишає лице на поталу мого любовання.

Гарна. Квадратної форми мармизочка має досить широкі пропорції, але здається ідеальною. Тоненька смужка брів кумедно підскочує вгору, коли вона нервує, а очі звужуються, якщо замислюється. Тонкі губи міцно стиснуті, але виглядають звабливими. От би їх знову побачити розтуленими! І бажано зробити цю процедуру моїм язиком...

— Ти психопат? Тривожність за незнайомців — це якийсь новий різновид шизофренії, про який я не знала? — сарказмом красуня щедро поливає мою доброту. Проте, це допомогає позбутись зайвих думок. Все вірно. Перегинаю палицю у своїх бажаннях. Думати про заборонений плід — це зайве.

— Я вже казав тобі. Ми знайомі. Ти й справді не пам'ятаєш? — сподіваюся на щирість вродливої панянки.

Натомість вона заперечливо вертить головою, від чого її кучері до лопаток грайливо підскочують. Відтінки каштанового волосся, мілірованого у світлий, виблискують на сонці, змушуючи на хвильку зачаруватися її звабливою жіночністю ще раз.

— І як мене звуть? Якщо ми знайомі, то ти маєш знати моє ім'я, — несподівано заганяє мене красуня в стан бентеги.

— А тебе не звуть — ти сама приходиш, — жартую і стинаю плечами, але розумію, що це не той випадок, коли гумор може врятувати. — Ти не казала своє ім'я. Наполягла, що між нами повина зберігатися загадковість, — зізнаюся, побачивши виклик в смарагдових очах.

— Ну то і як доведеш, що ми вже знайомились? — пирскає носом дівиця, розправивши гордо плечі. — В тебе немає доказів. А втім, я тебе не пам'ятаю і, як на мене  — це вагомий аргумент.

— А от і доведу, — кутик губи потягнувся доверху, сформувавши подобу самовпевненної усмішки.

Я швидким рухом дістаю з широкої кишені джинсів свій телефон, адже саме стискав його пальцями. Даю виклик на один з передостанніх набраних номерів і за мить чується, хоч і глуха, але вібрація.

Крихітка полюбляє, коли в її штанях щось вібрирує? Цікаво. Ще й в задніх кишенях? Оце так поворот! Треба запам'ятати. А раптом в майбутньому знадобиться?

— "Ярик побачення?" — читають за мить рожеві вуста із дисплея свого смартфону. — Це ти?

Вона недовірливо заглядає в мій телефон, не повіривши власним очам. У відповідь демонструю її власний мобільний номер та підпис до нього "Таємнича красуня". Треба ж було якось яскраво підписати, аби запам'ятати ту, котра не представилась.

— Ну що? Переконалася? Чи будеш стверджувати, що це не твій телефон; тобі його підкинули? — не соромлячись, кидаю шпильку.

Зніяковіла громадянка сковтнула слину і заклала пасмо свого волосся за вушко. Дуже сексуально до того ж. Аж захотілося подихати в її вушну раковину та прошепотіти пристрастні слова...

Так. Ярослав, зберися! Ти не про те думаєш! Дівчина нещодавно отримала травму, а ти в своїх фантазіях її роздягаєш! Не чемний хлопчик! Покарати!.. мене треба... Дідько.

Тим часом безіменна панна розгубилася остаточно. Але добре, що вже не нервує та, здається, готова до діалогу.

— Слухай, "Ярик побачення", — звертається до мене вкрай серйозно. — А ми з тобою в лікарні познайомились, чи що?

— Ні. До лікарні.

— Справді?! — дивується, розширивши свої смарагдові прірви. — Скажи, що ти ще знаєш, як я в лікарню потрапила!

— Що, зрештою зізнаєшся у провалах в пам'яті? — користуюся шансом трохи похизуватися своєю обізнанністю. — А ти склади мені спершу компанію. Пройдімося з тобою, поговоримо, вип'ємо по молочному коктейлю — тоді й скажу, — вальяжно підставляю панночці свій лікоть, аби вона в нього вчепилась.