Червоний. Без лінії фронту - Андрій Анатолійович Кокотюха

Не відали, що більше її живою не побачимо.

Наступного дня в таборі раптом почалася якась буча. Ми ще нічого не знали, але вже відчули тривогу. Просто з повітря прийшла, наситила раптом усе довкіл, таке трапляється. Уляна серед нас найбільш усюдисуща. Тож знайшла привід, подалася до чоловічого гурту й повернулася з посірілим лицем та сумними новинами.

— Клен у засідку втрапив. Троє з усього рою повернулося, з ним разом.

— І Софія?

— Та отож. — Уляна ще більше спала з лиця. — Через неї все й сталося.

— Що — через неї?

— Засідка, — пояснила Уляна терпляче. — Вони дійшли до залізниці. Софія дядька знайшла, ніби все вдалося. Але він у розмові бовкнув: її тітка Поля з малим із Вербичного перебралися на Старий Хутір. Ляхи громили хати тих, хто втік тоді з полону. Наші хати, дівчата.

Отепер на наші лиця стало лячно дивитися.

— І як...

— Не знаю, — перервала Уляна. — Нічого не знаю про те більше. Але Старий Хутір лежав там не дуже далеко. Зробили гак невеличкий і прийшли. Софія попросила Клена, аби вони дорогою назад туди завернули. Така нагода рідних навідати, гріх не скористатися. Клен дозволив, його довго вмовляти не довелося. А на хуторі стояли німці. І поруч теж. Хлопці насилу прорвалися.

— З Софійкою — що?

— Та не знаю я! — зірвалася Уляна раптом на крик. — Ніхто не знає! Клен їй першій велів бігти далі в ліс! Вона не хотіла, вчепилася в нього! Через неї й хлопці затрималися! Поки Клен гнав її геть, німаки кільце закрили!

— То вона жива?

— Мертвою не бачили. — Уляна знову заговорила тихо. — Чула, Остап арештував Клена. Та наче вже випустив.

— За що арештував?

— Не ясно хіба? Порушив наказ, не відразу в табір усіх повів. Пішов назустріч Софії — наскочили на засідку, людей утратили. А випустив, бо сам же Остап дозволив Кленові взяти із собою Софію. Теж завинив, виходить.

— Хто ж міг подумати...

— Треба думати, треба! — Уляна перейшла на голосний запальний шепіт. — Хіба ми тут мало наслухалися, як жінки всім та всьому стають на заваді? Ми обтяжуємо, через нас чоловіки пильність утрачають, хлопці ось гинуть. Ніхто нічого лихого не хотів, а бачте, скільки лиха накоїли.

Довго ще потім говорили з дівчатами про все.

Мали надію — вижила Софія, удалося втекти попри все.

Повернеться, то матиме клопіт, ми разом із нею, ще й Кленові перепаде, не кажучи про Червоного. От же ж наробили, самі того не бажаючи.

Скоро дізналися: жива Софія.

Але грішне потому майнуло: краще б померла, прости, Господи.

7

Два дні по тому Данило Червоний сам прийшов.

Чомусь уважав Улянку старшою серед нашого дівчачого гурту. Через неї звелів зібратися біля землянки, усі справи облишити. Чекали якоїсь виховної промови. Але Червоний мовчки розстебнув планшет, витягнув кілька складених навпіл білих папірців, простягнув Уляні всі.

— Дивіться.

Розгорнула я аркуш, який мені дали, — і зойкнула, ледве не впустивши.

Це була друкована листівка. З неї усміхалася Софія, на ній — вишита сорочка, волосся дбайливо заплетене, тримає букетик польових квітів. Стояла вона між двома чоловіками. Один — офіцер, другий — солдат із автоматом. Обоє вбрані у форму Червоної Армії. Солдатик молоденький, дуже серйозний, для чогось брови насупив. Мабуть, вважав, що так він здається войовничішим. Офіцер — кремезний, ніс-картоплина, усміхається фотографу на весь рот.

— Читайте хтось уголос, — почула, наче крізь пелену туману.

Уляна безбарвно проговорила текст:

— Цю українську дівчину врятували з німецького рабства червоні партизани. Тільки Червона Армія може визволити українців від фашистів. Підтримуйте Червону Армію. Повертайте законну владу. Смерть фашистським окупантам.

Дочитавши, підняла вологі очі на Данила, не спитала — сказала, проте без звичної впевненості:

— Неправда. Це ж неправда, друже Остапе.

— Оце — брехня? — Червоний тицьнув у середину листівки, просто в Софіїне лице, прориваючи нігтем дірку. — Брехня? Вона не стає до знимки з москалями?

— Друже Остапе, то чоловіки в чужій формі... — Уляна, здається, говорила до себе.

— Навмисне вдягнули, аби зробити фото? Кого ти дуриш? Кого ми всі хочемо надурити? Себе самих? — Він роздер листівку навпіл, кинув клапті в різні боки. — Дівчину, яку німці замалим не вивезли в рабство, урятували совіцькі партизани! Зникла вона два дні тому! Швидко прокрутили все, заскоро надрукували! І вона погодилася! Хіба не видно — Софія з ними заодно діє!

— Її могли обдурити, — стояла на своєму Уляна.

— Як обдурити? Про що ми говоримо? Вона ж усміхається, хіба не видно! Охоче стоїть між москалями в формі, обіймає їх! Добре надурили! А оце — як вам? Селами розкидають.

Червоний витягнув цього разу один складений папірець. Розгорнув, показав. Тут жодних фото, лиш друковані речення:

«Українці! Ви питаєте, чому німецькі солдати палять українські хати? А ми питаємо: чому агенти Москви, які створили повстанчу армію, стріляють у німецьких солдатів? Німецька армія визволила вас із ярма жидівського більшовизму. Не підтримуйте тих, хто сидить у лісах і називає себе борцями за Україну».

— Листівка німцями зроблена, — пояснив Данило. — Вони називають нас агентами Москви, котрі навмисне провокують німців на акти пацифікації в селах. Себе — справжніми визволителями від совітів та комунії. Тож селяни не мають нам допомагати. Адже це значить провокувати й діяти Москві на руку. А москалі, своєю чергою, називають себе єдиними визволителями від рабства, лиш іншого, німецького. Навіть роблять ось такі знимки. Гарна наочна агітація. Наша армія заважає всім. Ми — кістка в кожному чужому горлі. Тільки як ми можемо довести це людям на ділі, коли маємо ось таке? — Він укотре тицьнув на листівку з усміхненою Софією. — Дівчата, зараз я казатиму важливу для вас річ. Після такого кожну, хто мав близький контакт із нею, почнуть жорстко перевіряти. Тих, хто не мав близьких контактів, не вів жодних розмов, — теж. Не робитиму секрету з того, як усе сталося. Софія Левада могла навмисне втертися в довіру до друга Клена. Потому могла навмисне привести його рій у засідку, аби самій мати нагоду втекти.

— Неправда!

— Вирішувати не мені,